До змісту

Пріоритет – кар’єра…

Публікація від 30 червня 2014.

priotytet

Так би й лежала, от тільки у вухах почало закладати. Та й на сон хилило. Не вистачало ще, аби я так і заснула у ванній. Тим паче – вода давно вже не тепла, а від піни давно не залишилось й сліду. Взагалі, не люблю піну, сіль чи іншу байду. Бо то наче якийсь примітивний серіальчик, серії якого блокують вхід нормальної інфи до мозку тп-шних дівок. Бо як тільки піна для ванни – мильна музика, мильний гель для душу, мильне мило… А ця піна… Вона відверто тхне шоколадним лайном. Таким штучним лайном!

Але ж не могла я сказати: «Ой, ні, дякую, помий краще свої дурні, глухі вуха цим гівном, бо всі в офісі знають, як я не люблю піну для ванни з штучними ароматами!». Не могла, бо то подарунок від шефині. Мать її… Хоча, могла б сказати : “Ой, ну що ви! Це занадто для мене”..Хм.ні-ні-нііі, теж не варіант… Схоже було б на те, що я намагаюсь підлизати їй те місце, яким вона думає… Тим паче, я надто цінний працівник і заслуговую, хоч й не на золоте перо, але точно не гель для душу… тю, піну для ванни. Та, один федь.

Для мене робота завжди була пріоритетом. Досягти 100 лвл в кар’єрі – йо, мрія всього життя. Зараз майже під тридцять. Кар’єра – те, що треба, те, як мріяла… Майже шефиня нормального видання… Та, думаю, скоро нею стану, а то в боса клепка їде, якщо вона колегам дарує на день народження дешеву піну для ванни з штучними ароматами. Ну, стану головним редактором глянцю. За спиною – десятирічний досвід. У списку контактів – впливові люди. На столі – стоси паперу. На кухні – фрукти, овочі, вода. Дім-робота-робота-відрядження-дім. Прихожу сюди, у вільну хвилину, часто забуваю номер моєї квартирки. Завести собі джека-рассела, аби хоч щось мене тут чекало? Ні, не хочу аби щеня здохло від голоду, бо його хазяйка Бе.О.еМ.Же. (відрядження-офіс-відрядження). А що тут,вдома, робити? Самій тупити в Неті. Самій робити салат і самій його їсти. Іноді, сидячи в дорогезно-м’якому-коричневому-шкіряному кріслі, допиваючи карпатський чай і плюючись травою на серветку, думаю, що це місце я таки не можу назвати «своїм домом». Хоч живу тут років з 15 – комфорту на мінус 20.

І підтримка – мінус 120. Нема рук, які приберуть за мною пальто, що вже зо три години валяється біля дверей, бо впало з гачка… Разом із гачком, адже його нема кому прикрутити до тієї глухої, пустої стіни, що чула лише клацання клавіатури… Не дитячий сміх, не підлітковий плач через нерозділене кохання… Ці стіни не бачили погляду щасливих людей, які дивляться одне одному в очі й плачуть, просто через те, що мають очі. Просто так. Бо їм добре… Бо їм затишно. Бо вони, вдома!

Ну то ж бо – пріоритет – кар’єра…

Іванна Шептицька, студентка ІІ курсу
факультету української філології та журналістики
(спеціальність “Журналістика”), кореспондент газети