До змісту

Мандаринове світло

Публікація від 16 серпня 2014.

mandarynove-svitlo

Влітку, ближче до сьомої вечора, сонце уже повільно, ніби неохоче, котиться в пекло, де буде не світилом не безхмарному небі, а ядром для розпечення душ грішників… але я не про те.

Вже останнє проміння на сьогодні, ліниво послане від байдужого світила, вливалось у салон. Нектаром. 100%-вим соком. Від цього робилось тепло. Не від самого проміння, а від кольору. Так мандариново. Так спокійно. Я, опершись на сидіння, повернула голову ліворуч та мовчки дивилась на свого водія. Його волосся підсвічувалось тим помаранчевим відтінком. А ще я хотіла напитися. Напитися мандариновим кольором та ним. Натомість я просто жадібно поглинала його очима. І то не у вульгарному сенсі цього слова… Просто я хотіла запам’ятати цей момент. Назавжди.

А ще через те, що я сиділа попереду, що роблю ну дуже нечасто. Вмістившись попереду в авто, відчуваєш якусь неприродну перевагу над тими, хто всівся у сидіння позаду. Я завше собі думала, наскільки то круто – їхати в машині, сидячи поряд із водієм, можна бачити дорогу. В дитинстві уявляла, як я із цього місця махаю рукою друзям.

Ми їхали не поспішаючи. адже завчасно приходити, звісно, вряди-годи, перевага, але іноді можна розслабитись і забути про чемність.

Я завжди любила дивитися, як він веде автівку. Як його рука, спершу тримаючи кермо, потім раптово опускається та перемикає передачу. Його кулак стає таким … незвичним. Взагалі, я люблю дивитися на людські руки, а особливо – якщо вони не сардельки. Ото і в нього не сарделі. Коли напружуються пальці, видно кісточку, яка його рухи контролює. Зосередженість. А так хочеться стрибнути на плечі, почати дуркувати й відволікати. Але натомість лише сиджу, впинаюся очима у контури його обличчя і чекаю… чекаю на червоне світло, аби він глянув на мене.

Увімкнув музику. Ем, Рамштайн?… Оу, звісно, то кавер-версія, я ж бо знаю, що ти не вельми таке любиш… і тут.

Ти вмикаєш мій улюблений гурт. Новий альбом. Божественна пісня. І… а!. Я її співаю. Мені вперше не було соромно, що я горлаю на весь салон.

А поруч лилось мандаринове світло, допоки ми не приїхали. Нечасто хочеться, аби дорога тривала довше. Б врешті-решт просто влягтись у ліжко та відпочити, або посидіти в неті, випити кави. Але я так хотіла, щоб цей момент був вічним. Аби ця дорога не закінчувалась. Рухатись далі, але без фіналу. Просто їхати із мандариновим світлом, з улюбленою піснею, із ним.

Іванна Шептицька, студентка ІІ курсу
факультету 
української філології та журналістики
(спеціальність “Журналістика”),
кореспондент газети