До змісту

Все, звільняюсь…

Публікація від 30 серпня 2014.

zvilnyajusya

Хто, як не я, приходитиме серед ночі до твого ліжка, ставитиме на нічний столик свіжий номер «NYTimes» та липовий чай із вівсяним печивом? Заснув, читаючи книгу, і не вимкнув світильника. Скільки разів я просила вимикати нічник? Так, що це у нас за книга? Йо, ото прізвище. Вперше про такого чую… Гаразд, прокинеться, розповість мені суть роману… чи повісті.

Заберу книгу з рук, що так ледь-ледь притримують важку палітурку, поставлю її поруч із липовим чаєм. Хоч ти й не любиш такий, що заварений на травах, але вже трохи пізно йти до маркету аби купувати чорний, цейлонський. А цей залишився ще з минулого вівторка, коли я хворіла. Клята ангіна постійно приходить до мене у гості, як тільки вип’ю холодної коли або не візьму на пробіжку теплішого светру.

Рефлекторно здригнувся від того, що із пальців повільно, тихо вислизає обкладинка із декількома сотнями сторінок. закладка десь посередині. і то чому я не бачила, щоб ти її читав раніше? А, ну, звісно… коли мені? Коли мені, якщо я постійно сиджу в тому смердючому офісі! Потрібно кинути цю роботу негайно! Ти давно мені казав, щоб я обирала професію не через фінансовий пункт у договорі, а лишень, якщо вона мені подобається. Але ж ти знаєш, що я вперта. І шкодую постійно про це.

Так хочу, аби ти зараз розплющив очі, обійняв. Але так не хочу тебе будити. Тому спи.

Чекав на мене. Думав, що не заснеш, допоки не дочекаєшся. Читав у ліжку. Відчуваю себе припаршиво. Вкотре. Може, мені вдасться завтра прийти швидше. А чай… та виляю у раковину, ти його все рівно не любиш. А хоча… навіщо виливати чай у раковину, якщо його можна випити самій? А далі – зателефонувати начальнику, сказати, що знову захворіла ангіною. Шеф не буде вдоволений, звісно. Потім не вийду на роботу, звільнюсь. А там – щось знайду…

– Ма, ми тебе чекали. Ми пекли яблучний пиріг з татком, але Тарас його з’їв, ненажера, і поділився зі Снікерсом. А то Снікерс, до речі, штори обірвав, але тато зашив, – у дверному проході стоїть Соня, в піжамі, з розчіхманим волоссям, – Але чекай…

Далі миттю кудись побігла. Йо, як же хотілось плакати. Я забула, що таке – пекти яблучний пиріг!

– Але я тобі залишила трошечка, – сонне чудо простягає мені на тарілці невеличкий шматочок обгризеного пирога, – Але давай наступного разу всі четверо будемо його пекти, добре?

Я кивнула головою. Ком у горлі. Все, звільняюсь. Зараз же…

Позаду відчуваю, як мене огортають кохані, сильні, чоловічі руки. Прокинувся. І добре… не доведеться виливати липовий чай у раковину.

Іванна Шептицька, студентка ІІ курсу
факультету 
української філології та журналістики
(спеціальність “Журналістика”),
кореспондент газети