До змісту

У полоні Цезарів

Публікація від 8 вересня 2014.

caesar

Моєму першому вчителю історії…

Осінь. Ранок лоскоче свідомість своєю соковитою помаранчевою кольоризною. Сонячне проміння з легкістю оминає віконне скло шкільної аудиторії. Перебігає через підвіконня і зупиняється на ластовинні юної школярки. Клас ще спить, додивляється свої сни. Лише це дівчисько уважно гортає книгу і вчитується у кожну стрічку на зжовклих від десятиліть сторінках.

Вона торкається їх бережно, так трепетно. І важко не помітити, що книга їй дуже дорога. Октавія посміхається, злегка прикушує рожеві, ще неціловані уста, і тихо мріє про своє.

– Октавіє! Яке неподобство! Чим ти зайнята на уроці? – нагримала пані вчителька.

Дев’ятикласниця навіть не здригнулася, лише спокійно відповіла, майже пошепки:

– Читаю «Життя дванадцяти Цезарів» Светонія…

– Хіба так можна? У нас же урок української літератури!

– Я знаю, пані вчителько, та я не можу втриматися… Так кортить дочитати, а перерви завжди замало.

– Я бачу, що тебе зовсім поневолили ці Цезарі! Геть з аудиторії!

У класі почувся регіт. Дітиська потроху прокидалися в кінці першого уроку.

– Октавіє, швидко-швидко за двері… Не очікувала від тебе, відмінниці.

– Добре, я тільки книгу прихоплю, – промовила дівчинка і пригорнула до грудей свій неоціненний скарб.

Учениця навіть зраділа, що її вигнали з уроку. «І зовсім не Цезарі мене поневолили, а Олег Васильович…», – зауважила подумки дівчина. То її маленька таємниця. Ніхто нічого не знає і не здогадається у новій школі.

Тепер нарешті можна дочитати до кінця творіння давньоримського історика. О, хвала тобі, Светоніє! Якби не ти, Октавія б досі ридала щоночі у подушку, гублячись у роздумах, яку ж знайти зачіпку для навідувань свого колишнього вчителя історії. Вона кохає його всім серцем. У нього вдома є довжелезна поличка з книгами по історії, які він з радістю рекомендує їй для читання.

«Хоч би їх вистачило, поки не вступлю до університету…» – переймалась Октавія. Можна було розтягнути те задоволення, але так кортіло частіше бачити Олега Васильовича. Довгих три роки вона не знаходила собі місця, шукаючи його. Не знаючи точного прізвища, віку, адреси… Лише пам’ятала, що він розповідав про свій виш. Він, здається, у Кам’янці. Октавія обов’язково вступить туди. Вона дала собі слово, в ім’я тієї ніжної, світлої любові. І він зверне на неї увагу, обов’язково, коли вона подорослішає. Хоча, якщо хімічка з попередньої школи не втрутиться в усю цю ванільну ідилію. Руда фурія довго не давала йому спокою, притулившись в учительській.

…Настане вечір, і вона вирушить у звичну подорож. Перебіжить міст через Південний Буг і розплутає черговий лабіринт стежинок між дев’ятиповерхівками по Зарічанській. Ось він, будинок, який являвся частенько її у снах. Офіційно вона прописує за мольбертом черговий натюрморт в художній школі, а насправді – вписує у пам’ять кожен спалах тих блакитних грайливих очей. Наступним завданням буде написання композиції історичного жанру. Як майбутній історик Октавія не може приступити до нього без вивчення історичних джерел. Лише іншому вчителю про це казати не обов’язково. Тссс… Він пророкує їх інше покликання – дівчина стане художницею.

* * *
– Діон Кассій… Гай Салюстій… Таціт… Тіт Лівій… цього замало, так замало, – засмутилася Октавія, перебуваючи в кімнаті історика та перераховуючи книги, які залишилися непрочитаними.

– Октавіє, знаєте, я б ніколи не подумав, що мої уроки, проведені у шостому класі, справлять на вас таке враження. Це феноменально… – промовив вчитель.

– Вчителі кажуть, що мене поневолили Цезарі…

– Як, даруйте? Цезарі?

– Саме так, – відповіла дівчинка.

В черговий раз вона проковтнула виплекані найтепліші слова. Залишилося чотири книги. Можливо, наступного разу таки наважиться…

Вересень 2014

Ольга Колодянська,
випускниця історичного факультету