До змісту

Ввічливість – пережиток кам’яного віку?

Публікація від 23 вересня 2014.

vvichlyvist

Заходжу в супермаркет. Хліб, молоко, олія, гречка – стандартний набір. Підходжу до каси. Там сидить молода дівчина з невдоволеним виразом обличчя. І, дійсно, чим бути задоволеною? Вона мріяла певно не про таке життя… Розраховуюся карткою і бачу як її невдоволення росте і ось-ось вибухне. Однак, говорю «Дякую» і йду.

* * *
Повільно вповзаю в маршрутку. За вікном «Епіцентр», отже мене чекає 30-ти хвилинна поїзда. А враховуючи кількість бабусь із міні-сумочками – поїздка обіцяє бути довшою. Вільних місць немає (та хто б сумнівався) – чергове розчарування дня. Та що я бачу… Зі свого місця підвівся молодий хлопець та кличе мене сідати.
– Дякую.
– Будь ласка.

* * *
Стою в книжковому магазині. Очима шукаю потрібну мені книжку. На свій жаль, не знаходжу.
– Пробачте, а де у Вас тут шкільна література? Не підкажете?
– А що саме Вам треба?
– «Словник журналіста».
– Немає в нас такого!, – гаркнула в мій бік продавщиця та вийшла з кімнати.
Кажу їй навздогін «Дякую» і… задумуюся.

* * *
Чому я постійно говорю «Дякую», «Дозвольте», «Будь ласка» продавцям в магазинах, водію автобуса, офіціантам та навіть випадковим перехожим?
Напевно, тому що мене так навчили ще в дитинстві батьки.

Усім нам казали ще в першому класі – «Все профессии важны, все профессии нужны». Ми знаємо, що треба бути вдячним людям за те, що вони роблять, навіть якщо це їхній прямий обов’язок.

Нам прищеплювали такі риси характеру, як доброзичливість, тактовність, моральність та готовність допомогти чи віддати останнє.

Ми виросли! Але світ виявився не таким, яким його уявляли наші батьки, виховуючи нас. І, на жаль, не таким, в якому росли вони. Що змінилося? Північно-західний вітер раптово перестав існувати і тепер добро та ввічливість не долітають до нас?

У ХХІ столітті людська порядність, етичність та мораль відходять на задній план. Сказати «Дякую», «Пробачте», «Перепрошую» – швидше марна трата часу, аніж обов’язок. Ніхто не потребує ввічливості, адже живе за принципом – «наглість – друге щастя».

А тепер нехай кожен задумається – про таке життя він мріє? Таким воно було в казках, без яких в дитинстві заснути було неможливо? І що найжахливіше – яким буде життя наших дітей? Важко уявити. Чи страшно?

Лілія Нурадінова, студентка ІIІ курсу
факультету української філології та журналістики
(спеціальність “Журналістика”),
кореспондент газети