До змісту

Волонтер

Публікація від 24 вересня 2014.
volonter_01

Фото: m.day.kiev.ua

Майже рідне слово для тисячі українці «волонтер» звучить гордо та з краплею надії. У дні революції люди працювали на кухні, на барикадах, у гарячих точках протистояння. І лише після всіх подій я усвідомила, що таке волонтерство. Ось моя історія.

Звати мене Світлана, киянка вже багато років. На початку революційних подій працювала на одній із туристичних фірм. Робота – дім – робота. Нічим не цікавилася, мітинги та протести лише дратували, тому що залишали після себе постійні затори з присмаком розчарування. Місяць протестів довів мене та моїх колег до скарг матом. Не буду кривити душею, нікому з киян не подобалося, що відбувалося в місті. Розбиратися на чиїй стороні правда не хотілося.

Фото:justus.com.ua

Фото:justus.com.ua

Так продовжувалося до одного з пам’ятних вечорів, коли знайомі потягли мене на Майдан прогулятися. Виходячи з метро Хрещатик, помічаєш звичайний Київ. З його мурашниковою біготнею, пустими обличчями. А пройшовши кілька метрів, я не впізнала свого міста: в центрі майдану один суцільний плакат, неймовірна ялинка, яку видно майже з кожного куточку великого скупчення людей. Та більше дивувала атмосфера емоційного піднесення. Вигравала вона всіма барвами людських душ, переплетінням радості, смутку віри та надії в краще майбутнє. Мій світ перевернули люди з Майдану. Навіть не місце, адже воно – лише символ, а революцію роблять люди. Дивувало все – йдеш центром міста, а тобі пропонують чай, щоб зігрітися. Спочатку відмовлялася. Але потім мені зустрілася дівчина з ясними очима. На підносі – два стаканчики з чаєм, руки тремтять. Смачніше того чаю я, напевно, не коштувала ніколи. Бувають такі миті в житті, коли щось перевертається, змінюються всі пріоритети. Простий зелений напій, став символом початку моєї революції. З того часу кожен вечір вносив у моє життя нові історії. Кухня в Будинку профспілок стала рідною. Розмови біля вогнища були такими запальними, а мішки з снігом для барикад наповнювалися так легко. Передати все багатство майданівської культури неймовірно важко.

Інколи було важко спати по кілька годин на день, приходити після роботи на Майдан. Чоловік дивився на мене здивовано. Не розумів, звідки в мене з’явилося стільки енергії. Але все ж було так приємно, робота затягувала все глибше, дні були наповнені маленькими історіями з життя активістів. Майдан – це Україна в мініатюрі. Усі області, різні національності, віросповідання. У кожного своє життя та свій Майдан, своя історія, свій шлях та одна мрія на всіх змінити або зламати систему. Найбільше врізалася мені в пам’ять історія Семена Івановича, афганця. Дружина з сином залишилися в Рівному. Він заходив на кухню з жартами та гарним настроєм, підбадьорював і допомагав нашим дівчатам розносити їжу. А коли горів Будинок профспілок, виводив наших дівчат до останнього. З першого погляду не скажеш, що він без руки. Поряд з такими героями моя робота здавалося мізерною. А ще на кухні, приїхала Світлана, багатодітна матір з Шепетівки. Яка це жінка… У руках робота горить, а борщ варить найкращий в Україні. Кожен день приносив багато знайомств з надзвичайними людьми.

Важко довелося в дні розстрілу, коли я прийшла допомагати в лазарет при Українському домі. Серце розривалося, коли поранених заносили. Беззбройні, з дерев’яними щитами вони продовжували стояти та утримувати барикади з важкими травмами. Покаліченні тіла, понівечені долі завжди будуть мені нагадувати, яка дорога свобода. Від того дня розповідаю своїй донечці історії Майдану, щоб змалечку знала, які мужній та сміливі українські чоловіки, серед яких був і її тато.
Після дезертирства Януковича, здавалося, вже непотрібна буде допомога волонтерів. Запал після подій Майдану ніяк не проходив, так хотілося підняти на ноги могутню державу та зажити по-європейському, на зло росіянам. Та не сталося, як гадалося. До сьогодні запитую себе, що потрібно Путіну? Навіщо розв’язувати війну, навіщо посилати на смерть тисячі? У всіх на вустах паралелі з Другою світовою, дехто каже, що розпочалася гібридна Третя світова. Мене не дуже цікавить політика, більше – громадська робота. Коли ти допомагаєш зібрати в зону бойових дій роту солдат ти знаєш, що робиш щось конкретне і важливе. Та крадькома закрадається думка, що в Україні зараз війна. Війна, яка не щадить ні дітей, ні дорослих, ні мирних, ні військових. Нікого. Вона просто знищує все живе на своєму шляху. І це не гра, де можна відновити життя, чи воскреснути. Зовсім не дитяча гра, яку нам нав’язали, правила якої ми не знаємо. Але це не означає, що ми її не виграємо. Перемога буде за нами.

Таке враження, що Майдан розійшовся по всій Україні, і поніс з собою дух перемоги, надії та взаємопідтримки.

Відкритий волонтерский фронт веде свої бої щодня. І таких, як я, тисячі по всій Україні. У кожному куточку країни, яку так завзято рятували на Майдані. А тепер ми з кожною сім’ю біженців, з кожним солдатом, що захищає нас, з кожним українцем, у серці якого живе воля. Слава Україні! Слава кожному великому серцю, яке б’ється в грудях великих українців. Слава героям!

Тетяна Сметанюк, письменниця-початківець,
викладач факультету корекційної та педагогіки і психології