До змісту

Пбах…

Публікація від 30 березня 2015.

pbah_01

… У спину досі припікало вечірнє сонце. Я ніколи не вміла загоряти, бо шкіра в мене надто чутлива до таких речей і раптом що – відразу лущиться. Я вже ніби відчувала, як на лівому плечі з’являється молоденька, рожева, як у поросяти. У такі моменти ти уже не думаєш про розтертий макіяж, фото на фоні колоритного будиночку або про те, чи досі білосніжна в тебе майка. Вечоріє і треба до готелю. Подейкують, по ночах тут небезпечно.
Із плином часу тіні дерев, як гидотні створіння, розповзаються по алеях та незапланованих, але протоптаних часом стежках. Усе довші й деформованіші тіні. І лише тоді, коли сонце виконало свій обов’язок і отримало заслужений відпочинок, вони поглинають усе: синіє асфальт, чорніють далекі будівлі. Навіть екранно-блакитне небо піддається темній спокусі. Але то буде згодом. Зараз досі пече плече.
Пробираюся крізь вузесенькі вулички. У мене груди хоч і невеликого розміру, та вони туго впирались об стіну якоїсь дрібної хатинки, а спина обтирала пил та жучків позаду. В унісон із моїми сідницями (добре, що додумалася вбратися у шорти кольору хакі, бо про майку… – я відверто протупила. Не передбачила). Ось так соваючись боком між двох стін сусідських халупок, вибралася на невеличку імітацію футбольного поля. Знаєте, якби можна було описати відтінком емоцію, то я б сказала: помарачево-коричневий. Навіть небо було ніби з корицею. Чи то пісок такого кольору, як глина, чи то інша порода , але рунистості цієї місцини позаздрив би кожен другий хіпстер. І важко дихати. У цьому місті загалом повітря далеко не айс, але пил стояв колонами. Або грубезною стіною, арки в якій продірявлювали тіні: десь ці проходи були довші та вужчі, а поруч – навпаки.
Пбах.
Пбах.
Пба…
Ритмічно лузав об щось тверде гумовий м’яч. Зі звуку чутно – важкий, не з дешевого китайського лайна.
Пбах.
І то з такими проміжками, як метроном. Чітко.
Я оглянулася. Спершу в тій шоколадності пилюки я не змогла виокремити навіть силуету, не кажучи вже про інше. І чула тільки: пбах.
І будь благословенний, вітрику. Маленький. Пародія на протяг, дешевий варіант. У всіх сенсах благословенний: дав змогу вдихнути щось ще, окрім пилу та бруду та можливість побачити того, хто так наполегливо товче м’ячем об стіну хатки, яка і так ледь на ногах тримається.
Стояв маленький, напівголий хлопчик. Схоже, йому років було до 9. Світлочервоні шортики, що сповзали йому всякий раз, коли малеча товкла лівою ногою по круглому. Він знервовано підтягував їх, задираючи ледь не до вух.
Пбах.
Босі ніжки напружувалися, коли м’яч вкотре чекав на пєндаль.
Пбах.
А руки спершу майже стискалися долонями перед грудьми, а після удару, розмикалися. Так різко, ніби рвали клапоть ганчір’я.
Пбах…
На темній шкірі блищали краплинки поту, які скапували зі скронь.
Пбах.
Кучеряве волоссячко. Чорне, хвилясте таке, але надто коротко стрижене. На перший погляд – візерунки вугіллям – не більше.
Я підійшла ближче. Розмахувала руками, як газетою, коли треба роздмухати вогнище, пробираючись крізь летючий пісок, що відбрикувався від м’яча, щоб кристалики не потрапили в очі.

pbah_02
Малий мене побачив. Узяв м’яча в праву руку, сперши його до смуглявого від етносу животика. І дивився.
Я хотіла запитати, де його друзі, чого він сам? Але було дві речі, які мене зупинили: 1) я не знала мови, на якій розмовляє мале; 2) я побачила очі.
Так буває, коли відбирає мову. Суцільний ступор. Оціпеніння. Я просто ніби щось читала. І ніби тупішала одночасно. Напівопущені кутики повік донизу не обривали візуально розмір очей. Синющі! Я ніколи не бачила, щоб людина була така яскрава! Я не про шкіру! Я про очі. Великі. Сині. Сніжні. Холодні. Сумні. Байдужі. Здавалося, малий у житті бачив усе. У свої 4-5-6-7-8 років більше, ніж ото я, у свої 20. Ніж ото люди у свої 78!
Я так і не змогла нічого сказати. Навіть якогось невдалого звуку. Навіть імітацію слова «привіт» мовою зулу.
Так буває, коли відбирає мову.
З-за рогу якогось косого сараю вибігло трійко хлопчаків. Вони були не набагато старші від цього малюка. І теж з м’ячем і лише в шортах. У одного з них були гумові тапки і той, коли біг, губив їх, повертаючись вкотре. А потім плюнув, зняв шльопанці, взяв по кожному в руку і погнав, наздоганяючи решту.
Синьооке як побачило дітвору, забуло навіть про свій м’яч, впустивши його на землю. Від чого пил імпульсивно вибухнув у мене перед обличчя. Я була неготова. І закашлялася, сильно примруживши очі. Ті вже сочилися сльозами.
Угамувалась. Ультралегкий пісок (бо може зависнути в повітрі) помалу всідався, як чаїнки на дно склянки. Але відкривши завісу, я малечу вже не побачила. Ні перед собою, ні позаду.
Переді мною лежав тільки м’яч. Бруднющий. Всоте шитий.
Не замислюючись підняла його. Підійшла до тієї стіни, відлупцьованої ні за що гумовою кулею. Колись, у класі восьмому, я гасала з хлопцями у дворі, граючи у футбол. Тому, кинувши погляд спершу на латочку із символікою одного з британських футбольних клубів, потім на ймовірне місце зіткнення м’яча зі стіною (не факт, що влучу), гримнула ногою об шар. Ну й боляче! Зігнулася промасажувати собі нефутбольну ногу і почула, як ліворуч загиготів синьоокий малюк.
Певне, повернувся по м’яч.
А темні, гидкі тварюки полізли вже мені до колін.

Іванна Шептицька, студентка ІІІ курсу факультету
української філології та журналістики
(спеціальність “Журналістика”), кореспондент газети