До змісту

Поле його розросту – наука і освіта. До 65-річчя професора Олександра Завальнюка

Публікація від 28 листопада 2016.

imgserver-8Беззаперечна істина – без науки неможливий розвиток суспільства, як і те, що розріст кожної наукової галузі  в усі часи нерозривно пов’язаний з особистостями науковців.  Саме вони докладають чимало зусиль  для вирішення дослідних завдань, створення умов для підготовки фахівців, визначення нових орієнтирів міждисциплінарного синтезу, забезпечення відповідності якості освіти міжнародним стандартам.  І  з впевненістю можна стверджувати, що усі ці пріоритети притаманні талановитому науковцю, педагогу,  професорові Олександрові Завальнюку, який 28 листопада відзначає своє 65-річчя.

Нині його ім’я добре відоме  серед української науково-педагогічної громадськості, як ім’я талановитого вченого (автора понад 500 наукових праць, у т.ч. 66 монографій, брошур і посібників, учасника близько 200 наукових конференцій) й успішного менеджера вищої освіти. Досягнення ювіляра  – віддзеркалення його головних рис – професіоналізму, небайдужості, доброти, порядності та самовідданої праці на благо людей.

Олександр Завальнюк народився 28 листопада 1951 р. у м. Сміла на Черкащині в сім’ї фронтовика-військовослужбовця. Закінчивши у 1968 році  із золотою медаллю школу, без особливих вагань подав документи для вступу на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту.           

Дякуючи професійній гідності, ліберально-демократичним настроям та високим моральним якостям декана факультету, доцента Анатолія Олексійовича Копилова, багатьох  викладачів тоді на факультеті була створена  сприятлива духовна атмосфера, що дозволяла проявлятися яскравим особистостям з-поміж студентського загалу, насамперед у сфері наукової творчості. Мабуть, це було щасливою посмішкою долі, що, навчаючись на другому курсі, здібний студент записався до гуртка доцента П.Ф.Щербини – улюбленця студентів, надзвичайно обдарованої особистості з оригінальним, в чомусь навіть парадоксальним, мисленням, щирої вдачі й, що особливо важливо, вільнолюбивої й незалежної у судженнях.

Як відзначає кандидат історичних наук, доцент Олександр Комарницький, помітний вплив на формування  особистості Олександра Михайловича вчинило спілкування з „батьком” історичного факультету, талановитим вченим – учнем видатного історика О.Оглоблина  – засновником першої наукової школи у тодішньому педінституті, Людиною з великої літери, доктором історичних наук, професором Леонідом Антоновичем Коваленком.

  Сьогодні  професор Завальнюк  теплим словом вдячності згадує своїх наставників  А.О.Копилова, І.І.Винокура, П.Ф. Лаптіна, М.Ф. Александру, В.А. Радіоненка й інших викладачів, котрі навчали його, сприяли становленню як особистості.

Закінчивши у 1972 році з відзнакою інститут, за призначенням працював вчителем історії на  Рівненщину, служив в армії, відтак знову опановував таємниці педагогічної професії  в Орининській середній школі-інтернаті.

І все ж хотілося реалізувати себе у сфері науки, оскільки відчував внутрішній потяг до інтелектуальної творчості. Так зародилась мрія про аспірантуру. Поступити до неї у ті часи вчителю, до того ж непартійному, по суті,  було неможливо. На щастя для нього це потаємне бажання знайшло підтримку з боку колишнього декана, а тоді уже проректора з наукової роботи, А.О.Копилова, котрий проводив цілеспрямований курс на підготовку власних науково-педагогічних кадрів. За його безпосереднього сприяння, вдалося досягти домовленості з ректором Київського педінституту про виділення місця в аспірантурі, до якої восени 1976 року він і поступив.

Після закінчення аспірантури знову повернувся до рідного вишу, працює асистентом кафедри, після захисту дисертації – старшим викладачем, заступником декана, деканом  історичного факультету.22

Знову ж таки, як розповідає Олександр Комарницький, попри зайнятість у деканаті, Олександр Михайлович продовжував активно працювати у сфері науки. В центрі творчого пошуку – проблема становлення української вищої освіти в добу визвольних змагань 1917-1921 рр. Вона ж стає темою докторської дисертації. Її розробка у значній мірі стосувалася вивчення функціонування у цей час першого в Україні українського вузу – Кам’янець-Подільського державного українського університету. А відтак у публікаціях вченого воно посідає вагоме місце.

Досліджувалися й інші (переважно краєзнавчого характеру) питання тогочасної української історії. Серед них – функціонування профспілкових організацій Вінниці, збройну боротьбу за Проскурів, Шепетівку й Полонне, діяльність „Просвіти” у Кам’янці-Подільському й Теребовлянщині, становище Проскурова в часи Директорії, незнані сторінки історії Дунаєвеччини у 1917-1920 рр., роль УГА у визвольних змаганнях на Поділлі, взаємини селян Кам’янеччини й української влади, союзницькі дії польсько-українських військ на Поділлі у 1920 р. тощо. Олександр Завальнюк одним із перших в історіографії зробив спробу об’єктивно проаналізувати далеко не прості взаємовідносини українців та євреїв.

Нова сторінка біографії Олександра Завальнюка відкривається 2001 року,  коли колегія Міністерства освіти й науки України  призначила його  ректором Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету.

           До його честі, він відразу ж продовжив курс попереднього ректора (свого вчителя і наставника професора А.О.Копилова) на його перетворення в один з кращих гуманітарних навчальних закладів України. У зв’язку з чим першорядну увагу приділив нарощуванню науково-педагогічного потенціалу, відкриттю нових спеціальностей, утворенню кафедр й факультетів, збільшенню ліцензійного обсягу підготовки фахівців. Першорядна увага приділяється примноженню кращих традицій колективу, утвердженню в ньому атмосфери взаємоповаги й доброзичливості.

Позитивною стороною розвитку вишу став процес збільшення числа спеціальностей і спеціалізацій (у 2006 р. їх налічувалося вже 64). Дякуючи наполегливості Олександра Михайловича, помітно зросли навчальні площі (на 7 тис. м2).

Активно проводився курс на міжнародне співробітництво. Підтримувалися зв’язки з 53 організаціями й установами з 15 країн світу.

Зусилля ректора й колективу принесли вагомі успіхи.   17 березня 2003 р. указом Президента було відновлено історичну справедливість – університет отримав статус класичного,  на початку 2008 року  – національного.

Роки, які були присвячені  не стали, як можна було очікувати через брак часу, періодом наукового застою. Навпаки, використовуючи кожну вільну годину, Олександр Михайлович інтенсивно розробляв тему докторської дисертації „Українські університети у 1917-1921 рр.” й працював над монографічним дослідженням „Формування та функціонування національної університетської освіти в Україні у 1917-1920 рр.”

Плідна праця ректора належним чином поцінована у суспільстві – має понад 20 державних і рейтингових нагород, серед яких і орден «За заслуги» ІІІ ступеня. З останніх особливо дорогою для нього є Зірка „Патріот України” Міжнародного проекту „Україна і українці – цвіт нації і гордість України” (2011 р.).

 

 У липні  2012 року доктор історичних наук, професор, академік АНУ вищої освіти, заслужений працівник освіти України, член Національної спілки журналістів України Олександр Завальнюк полишив посаду ректора вишу.

Як склалася  подальша доля науковця,  над чим він  працює нині, з якими здобутками зустрічає своє 65-річчя?  – з цього запитання ми розпочали нашу розмову з Олександром Михайловичем напередодні його ювілею.

 

 – Перейшов   працювати на  кафедру історії України історичного факультету рідного вишу,   викладаю новітню історію України, спецкурс з проблем становлення національної освіти в добу Української революції (1917-1921 рр.), науковий спецсемінар «Актуальні питання історії України»’, розробив відповідні лекційні курси, навчально-методичні матеріали для проведення семінарських занять.  Також керую педагогічною практикою, підготовкою кількох десятків  дипломних і магістерських робіт, науковим гуртком, підготовкою студентських наукових статей. Не полишаю роботу  на курсах підвищення кваліфікації, беру участь у підготовці майбутніх учителів історії, які вже мають одну вищу освіту. Багато часу приділяю спілкуванню з студентами, підвищенню рівня їх знань, розвитку світогляду.  У 2013 році пройшов підвищення кваліфікації в Інституті історії України НАН України. Тричі очолював екзаменаційні комісії із атестації випускників зі спеціальностей ,,історія’’ і ,,політологія’’. У нинішньому році  обраний заступником голови вченої ради університету.

   – Олександре Михайловичу, а як з науковою діяльністю?

           – Звичайно ж, не полишаю її. Беру участь у реалізації окремих академічних, обласних, переважно індивідуальних  наукових  проектів, підтримую творчі зв’язки з столичними науковцями. За   останніх чотири  з половиною  роки опублікував 160 наукових і науково-методичних праць (загальна кількість – більше 700), у т.ч. – 3 монографії (у співавторстві), 2   навчальних посібники, 2  брошури, 12   збірників документів і матеріалів, решта –  наукові статті у вітчизняних виданнях. Взяв участь у 65 міжнародних, всеукраїнських, регіональних, міських і університетських наукових конференціях, круглих столах.

 – Знаю, що Ви є керівником і наукової школи.

           – Так,  за останній час  підготував одного  доктора історичних наук, консультував двох докторантів, сприяв у завершенні кількох дисертаційних робіт. Офіційно опонував 4 докторські і 2 кандидатські дисертації,  прорецензував 3 докторських і 12 кандидатських робіт,  10 монографій, 6 посібників, 8 книг, взяв участь у обговоренні 10 кандидатських дисертацій. Зробив офіційні відгуки на автореферати 20 докторських і кандидатських робіт.

Ви ще є членом НСЖУ, багато пишете, працюєте в редколегіях наукових видань…

         –  Наразі я очолюю редколегії двох наукових фахових збірників статей (забезпечив вихід у світ 5 об’ємних томів), член редколегій п’яти подібних видань і  більш як півтора десятка опублікованих матеріалів різних наукових форумів, а також оргкомітету  щорічної  науково-практичної конференції ,,Духовні витоки Поділля’’ (м.Хмельницький, 2012-2016 рр.). З 2012 р. входжу до складу групи вчених-архівістів  області, яка видала понад 10 різнотематичних документальних збірників з історії краю. Член редколегії науково-довідкового видання ,,Реабілітовані історією. Хмельницька область’’ (взяв участь у підготовці 5 томів), присвяченого пам’яті жертв політичних репресій.

          У 2013-2016 рр. –  голова  спецради із захисту кандидатських дисертацій з історії України.   2014 року очолив науковий рейтинг вчених університету. У 2016 р. став переможцем ХІ обласного конкурсу науково-дослідних робіт в галузі гуманітарних наук.

 – Незважаючи на чимале завантаження викладацькою та науковою роботою, Ви продовжуєте активно займатися  й  громадською діяльністю…

          – Знаєте, це, мабуть, у мене в крові, ще зі школи. Без громадської роботи свого життя не уявляю. Після завершення у 2015 році   п’ятирічної депутатської каденції в Хмельницькій обласній раді, продовжую працювати в президії правління Національної спілки краєзнавців України і  редколегії журналу ,,Краєзнавство’’ (м.Київ), є членом правління Всеукраїнського Товариства Івана Огієнка,  керую осередком Українського історичного товариства Михайла Грушевського.  Також входжу до складу  комісії при Хмельницькій облраді з проведення конкурсу на кращі наукові праці, очолюю університетську науково-експертну комісію із  перейменування топонімічних назв у нашому місті.  А ще – є членом вчених рад університету і факультету, академнаставником групи магістрантів-істориків. Учасник багатьох різноманітних зустрічей, семінарів, презентацій, урочистих заходів тощо, які відбуваються в колективі навчального підрозділу. Щороку беру участь у загальних зборах Академії наук вищої освіти України, жертвую наукову літературу бібліотекам  вишу і міста. Після відповідних звернень надаю консультації мешканцям області, міста і району з різних питань суспільно-політичного, економічного, наукового і освітньо-культурного життя країни, її територіальних громад,  морально підтримую працівників наукової і освітньої сфери.

– Олександре Михайловичу, ваше ставлення до подій на сході країни – як історика і як українця?

– З великим  болем моя сім’я сприйняла територіальні втрати і війну на сході України. Старший зять Віктор – учасник АТО, молодший Мирослав – учасник бойових дій. Я, моя родина віримо у торжество української ідеї і справи. Багато разів ми брали участь у  допомозі нашим бійцям, постійно допомагаємо громаді церкви Різдва  Христового, колегам. 2013 року утретє став дідусем. Разом з дружиною Ольгою Йосипівною надаємо дітям і внукам посильну матеріальну і моральну підтримку, дбаємо про зміцнення  їхньої віри у  мирне, європейське  майбутнє України.

– Про Ваші здобутки за останні роки неодноразово писалося у різних засобах масової інформації, також відомо, що було  опубліковано понад десяток   статей у різних наукових та науково-довідкових  виданнях  вченими Кам’янця-Подільського, Хмельницького,  Києва,  випущено змістовну книгу ,,У пошуках історичної правди’’. А що за останні роки ще додалося до ваших нагород та звань?

          –  Отримав звання лауреата всеукраїнської Премії імені Героя України Михайла Сікорського (за вагомий внесок у дослідження і збереження культурної спадщини України) і лауреата обласної Премії імені історика Пилипа Клименка (за великий вклад у публікацію джерел з історії Поділля), почесне  звання ,,Флагман освіти і науки України’’; нагороджений  грамотами Міністерства освіти і науки України,  обласної  і міської рад,  райдержадміністрації, 4 дипломами за визначні наукові досягнення у К-ПНУ імені Івана Огієнка, подяками за участь в університетській акції ,,Подаруй бібліотеці книгу’’…

– Своє 65-річчя Ви зустрічаєте  у пору розквіту творчих сил. Тож бажаємо Вам нових творчих  удач  й наснаги,  сил у реалізації намічених  планів і задумів!

 

Бесідувала  Діана Грушанська