До змісту

“Ввімкни світло”. Роман Щербань. #студенти

Публікація від 15 березня 2017.

Історія – це покликання? Захоплення? Пристрасть до незвіданості, таємниць, загадок? Можу сказати, що це все й одразу. Історики цікаві, з «міксом» найрізноманітніших інтересів, здібностей і знань, не бояться бути неординарними. Всі особливості цієї професії активно проявляються у свідомості вже в перші роки навчання. І наш інтерв’юйований студент 2 курсу історичного факультету Роман Щербань тому яскравий доказ.

Впевнена,що тебе багато хто вже запитував, але, Романе, чому саме історія?

Зараз мені вже важко сказати, коли в моєму серці зародилася любов до історії. Напевно, це сталося в батьківській бібліотеці за прочитанням третього тому “Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Саме ця книга допомогла мені усвідомити своє майбутнє покликання.

– Романе, в тебе є чітко окреслена тема, напрям чи період в історії, якому ти надаєш перевагу у своїх дослідженнях?

Чесно кажучи, я не належу до тих людей, котрі інколи не мають чим себе зайняти. Я у постійному русі, в пошуках чогось нового. Ще до вступу до університету мене зацікавила така видатна пам’ятка української історіографії, як літопис Самійла Величка, а особливо «Діаріуш» Самійла Зорки. Однак на одному літописі я не зупинився до мого наукового фокусу потрапила ціла культурно-мистецька доба, яка в українській історіографії отримала назву Українське бароко. Мені цікаво було насамперед проаналізувати цю добу з погляду історика, культуролога, мистецтвознавця і простої пересічної людини, охарактеризувати її в трьох категоріях – Дух, Слово, Образ. Адже бароко це не просто стиль в українському мистецтві, це особлива форма світогляду, побудована на засадах демократизму, патріотизму, віри в людський розум.

Навчаючись в університеті, я є прихильником комплексного підходу до вивчення історичної проблеми. На мою думку, до наукового арсеналу історика потрібно залучати дані археології, етнології, мовознавства, філософії та психології. Саме тому є членом археологічного гуртка, де працюю над досить цікавою темою, яка стосується антропоморфної, зооморфної та міксоморфної пластики Лука-Врублівецької археологічної культури. Захоплююся філософією. Це відбилося в написанні статті на тему «Образ книги у творах Крістофа Ранцмайра та Милората Павича: постмодерністський дискурс», з якою я виступив на засіданні цьогорічного філософського круглого столу.Романе, які ти маєш плани щодо написання своєї бакалаврської та магістерської роботи?

Щодо моїх сьогоднішніх уподобань, то я довго шукав свою заповітну «тиху гавань», де б зміг прихилити голову. Мій вибір впав на таку відому й водночас неординарну постать, як гетьман Іван Мазепа. Дехто може сказати: «Та що там про нього писати, стільки вже написано і сказано про Мазепу». Проте я хочу проаналізувати візуальний та словесний образ Мазепи на прикладі художніх творів, починаючи від його сучасників і до наших днів. Розумію, що мене очікує довга й напружена робота, однак я не втрачаю оптимізму й впевнено собі кажу: «Labor omnia vincit».

Отже, вважаю, що історик – це громадський інтелектуал, людина, яка тримає руку на пульсі важливих подій, що нависають дамоклевим мечем над сучасним суспільством, це людина, яка своєю невтомною працею сприяє поступу своєї країни, це той, хто сміливо висуває та обґрунтовує свої гіпотези, доводить їх істинність.

Анастасія Дудик, студентка історичного факультету