До змісту

“Ввімкни світло”. Валерій Степанков. #викладачі

Публікація від 19 квітня 2017.

 

Opera et studio!

Наукова робота студентів у Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка, особливо на історичному факультеті, є невід’ємною складовою освітнього процесу. Одні в проведенні досліджень мають змогу пробудити свій талант, застосувати набуті вміння, розширити знання, тобто вони вже бачать у цьому своє майбутнє. Для інших це може служити тільки «плюсиком» для характеристики в особовій справі. Треті ж узагалі активно оминають діяльність такого роду. Хоча це вважається дещо неправильним, адже обрана спеціальність, на мою думку, зобов’язує нас до мінімальних старань та праці на ниві наукової роботи, проте, як кажуть, ми самі творці своєї долі.

Інша справа, коли молоді люди, поставивши перед собою конкретну мету, впевнено її досягають. Тоді повинен бути наставник, той, з кого можна брати приклад, врешті-решт порадник, без якого, погодьтеся, важкувато подекуди в житті, що вже казати про науково-дослідну діяльність. Такими людьми на історичному факультеті є наші викладачі, які, безперечно, користуються в студентів неабиякою повагою. Одним із них є доктор історичних наук, професор Валерій Степанович Степанков, який погодився виступити респондентом.

– Валерію Степановичу, професія історика – це Ваше свідоме, виважене рішення чи Ви «віддалися» здійсненню мрії?

Не буду лукавити, бо став я істориком, можна сказати, випадково. Чому? Справа в тім, що в школі я надавав перевагу вивченню точних наук, але через брак просторової уяви, який я виявив у себе у старших класах, коли на уроках, особливо геометрії, необхідно було здійснювати побудови різних фігур, їх перетинів, перерізів і таке інше, мріям про майбутнє в системі вивчення математичних дисциплін так і не судилося здійснитися. І саме тоді, за щасливим випадком долі, до нас приїхали викладачі-історики з профорієнтаційною роботою викладачі нашого вишу (тоді педінституту) від котрих я і довідався про існування у ньому історико-філологічного факультету, який і став доленосним для мене.

– Скажіть, будь-ласка, як Ви обрали тему своєї дипломної роботи, як вона перетворилася на провідну у Вашому науковому доробку?

– Тема була вибрана із запропонованого списку спочатку для доповіді на засіданні гуртка, яким керував доцент П. Щербина, і звучала так: «Події Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. на Поділлі й Південно-Східній Волині». Не можу не відзначити того, що саме епоха визвольних змагань українців за незалежність у середині XVII ст. під проводом Богдана Хмельницького зі шкільних років найбільше приваблювала мене (першим історичним твором, який я прочитав ще хлопчиком, була повість, якщо не помиляюся, Якова Качури «Іван Богун»). З повідомлення вона переросла в курсову, а згодом, – у дипломну та кандидатську дисертацію.

– Стосовно кандидатської дисертації… Відомо, що вона писалася в складний політичний період, коли Ваша тема виявилася, так би мовити, «неактуальною». Що Ви з цього приводу можете сказати?

– Дисертація стосувалася антифеодальної боротьби селянства і козацьких низів у роки Визвольної війни (1648-1654). Науковим керівником якої погодилася стати  видатна дослідниця козацтва Олена Михайлівна Апанович, яку згодом звільнили з роботи (разом з іншими науковцями) у зв’язку зі скороченням штатного розпису наукових співробітників відділу. Але я продовжував підтримувати творчі зв’язки з Оленою Апанович, котра в разі потреби проводила для мене корисні консультації. Отже, займався цією проблемою самостійно, без керівника. А напередодні подання дисертації до захисту професор Л. Коваленко погодився стати офіційним науковим керівником. За таких обставин голова спеціалізованої вченої ради Дніпропетровського університету, професор Д. Пойда й погодився взяти роботу до захисту. Дали згоду виступити опонентами член-кореспондент АН УРСР, доктор історичних наук, професор ФШевченко і засновник української школи джерелознавства історії України XVI–XVII ст., кандидат історичних наук, доцент МКовальський. І вже в травні 1980 року дисертація була успішно захищена.

– Якби була така можливість, Ви хотіли б щось змінити у своєму житті?

– Як і кожна жива людина, я неодноразово ставив і сам собі це запитання. Відповідь наступна: попри допущені прорахунки й прожиті труднощі, я б постарався повторити свій пройдений життєвий шлях. Мені за нього не соромно!

– Валерію Степановичу, Вам приносить радість викладацька робота?

– Робота в університеті для мене – це щасливе поєднання науково-дослідної діяльності та викладацької роботи, адже і те й інше мені надзвичайно імпонує і я їх люблю.

– Ви хотіли б щось порадити чи побажати нашим студентам?

– Що я можу порадити? По-перше, це слід братися за наукову роботу тільки якщо Ви відчуваєте потяг до неї. По-друге, обирайте тематику, яка була б Вам близька й подобалася. По-третє, важливо, щоб студент сам обирав наукового керівника, з яким хоче співпрацювати. Адже з призначеним керівником через різні обставини у Вас може не скластися наукова співпраця. По-четверте, вважаю, що необхідно притримуватися наступного принципу: якщо вже взялися за роботу, то треба доводити її до кінця. По-п’яте, наукова робота є найскладнішою та найважчою, (як на мене) з усіх, тому важливо, щоб студент прислуховувався до порад, і зауважень наукового керівника й адекватно їх сприймав. Хотілося б також додати: не бійтеся давати запитання, постійно прагніть до самовдосконалення.

Анастасія Дудик, студентка ІІ курсу історичного факультету