До змісту

Пам’яті Євгена Гуцала присвячується…

Публікація від 19 травня 2017.

«Куди біжить дорога…» – під такою назвою на факультеті української філології та журналістики пройшли літературні читання, присвячені 80-річчю від дня народження талановитого українського письменника-шістдесятника Євгена Гуцала,

які підготували студенти 3 курсу та викладачі кафедри історії української літератури та компаративістики Надія Олексіївна Лаврусевич і Лариса Іванівна Громик.

Словами, музикою, інтонацією створювався сонячно-реалістичний портрет Є. Гуцала як людини і як митця. Наче кадри з фільму – ось він власноруч майструє стіл,  за яким пише вірші, ось – хвилюється перед екзаменом з географії, одна за одною приймає відмову від редакцій щодо публікацій своїх віршів, стає старшим – говорить за тих, кому забракло слів, сміється серед соняшників, мріє про власну хату, отримує премію Фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів…

«Ви знаєте, що коїться нині. Деякі вчорашні літературні ідоли самі падають, але чи варто в цій драматичній ситуації вести аж таку хворобливу боротьбу з тими, хто був не так фальшивим ідолом, як жертвою системи? Хто все-таки своїм словом, яке хочеться порівняти з “досвітніми вогнями” Лесі Українки, світив у темряві нашого комуністично-соціалістичного буття, освічував людську свідомість, допомагаючи, може, не так жити, як вижити?» (з промови на врученні премії Фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів).


Уляна Яремійчук намагалася змалювати цілісний образ письменника, створити літопис його творчого життя. Марія Тур, Крістіна Лісова, Марія Мазурик, Ірина Цімерман, Наталія Рибух, Марина Лавренчук, Тетяна Ревуцька, Ольга Грель, Софія Мосендз, Тетяна Рибалка, Юлія Юшко, Лілія Мамчур, Оксана Басараба та Крістіна Фабіянова чуттєво й небайдуже читали твори Євгена Гуцала та спогади його сучасників.

Доцент кафедри історії української літератури та компаративістики Лариса Громик зауважила, що читати твори Євгена Гуцала вартує тим, хто любить поетичну прозу й психологічне письмо, розмаїття українських характерів у літературі, щиро захоплюється світом природи й людської душі.

«Соняшники – мов кулі жовтого вогню, той вогонь із пелюстками, він висить на стеблах над городиною, їхнім полум’ям просякнуто зараз повітря, настрій серпневого дня, вони повертають людські голови до себе й примушують думати про них. Соняшники горять на подвір’ях, за огорожами, вони повиходили до самої дороги, тут ростуть на вільному місці, й, дивлячись на них, хочеш усміхнутись, ловиш себе на тому, що зласкавив і здобрів безпричинно. Соняшники піднялися над землею і своїм легким полум’ям наче й тебе окрилюють.

Ти любиш тут кожен соняшник, кожну їхню усмішку, тобі воно дороге, рідне, тобі воно наймиліше, – звідки й коли прийшла до тебе ця любов і залишилась у тобі вогнеликим соняшником?» (Є. Гуцало. «Серпень. Спалах любові»).

Оксана Грушанська

Відео: Максим Тимінський