До змісту

"Ввімкни світло". Наталія Дворницька. #викладачі

Публікація від 15 грудня 2017.

«У нас на сцені – духовне кохання» – Наталія Дворницька 

На факультеті іноземної філології вже впродовж 7 років діє справжній театр. Його керівник –  Наталія Дворницька, кандидат філологічних наук, доцент кафедри слов’янської філології та загального мовознавства К-ПНУ імені Івана Огієнка. Про те, як у театрі  бути режисером, оператором, асистентом і костюмером одночасно, як розкривати талант студентів і… який найбільший гріх людини, – далі. 

Грати принців

У моїй свідомості театр виник ще в  дитинстві. У дворі часто готувала вистави і завжди чомусь грала принців, а не принцес. Мені подобалось. Стала студенткою –  займалася в театральній студії при університеті. Керівником була Галина Краєвська. Вона з плеяди шістдесятників – надзвичайно освічених та інтелігентних людей. Коли повернулася до університету вже викладачем, сама стала керівником театру. Потім припинила. Грала в складі нашої міської трупи.

Повернення

Кілька років тому студенти першого курсу кажуть: «Давайте створимо театр», а я їм: «Ви такі смішні, театр вже давно існує, просто він завмер». І ми з ними відновили його. Дуже багато талановитих і яскравих студентів, які “рвалися” на сцену. Я їм усе показувала: від того, як стояти, до того, як говорити.  Почали з Чехова. Перша наша постановка – фурор. Народ «виносили» із залу.

Репертуар

За  весь час період інсценізували п’єси Островського, Лопе де Веги, Чехова, Кропивницького, Мольєра. Кожний сценарій переробляю, від Мольєра, наприклад, «ріжки та ніжки залишилися». Я його осучаснила, хоча фабулу, персонажів, костюми залишила. Багато студентів хотіли на сцену, і замість 8 персонажів на сцені грали вже 28. Дописала їм ролі, і вони чудово їх зіграли. Від Мольєра залишилася тільки назва, але хай він не ображається. Думаю, він оцінив би наші  зусилля.

Підготовка

Я придумую декорації, студенти щось ліплять, а над костюмами мудруємо разом. На п’єсу Мольєра принесла три свої вечірні сукні (одна з них у шафі висіла років 15).  На кожному спектаклі намагаємося використовувати музику, хореографію. Навчаю їх усього: від реверансів до жестів. Одна справа зіграти сучасну «продвінуту» дамочку, інша – графиню 16 століття.

Репетиція

Після занять студенти самі залишаються на репетицію, я нікого не примушую. Їм це цікаво. Працюємо по 2-3 години через день. Це довго, але з іншого боку, – це позитивний заряд енергії. Поки я їх “не прокручу”, не розсмішу, вони як в’ялена риба. Коли процес пішов, віддача тоді вже відчутна. Наприкінці ми вже регочемо, плачемо, скачемо. В професійному театрі підготовкою займаються декілька режисерів, оператори, асистенти, а тут – одна людина. Тоді, коли студенти вже виступають на сцені, відчуваю сум. Після вирішення чогось складного відчуваєш мимоволі якесь спустошення. Воно відлетіло у космос. А далі?

Трупа

Цього року моя трупа, яку я готувала майже 6 років, розвалилася, тому що майже 80 відсотків студентів закінчили університет. Зі слізьми, плачами, але пішли… Залишили мене. Не встигла я познайомитися з першокурсниками факультету, як вони звернулися до мене із запитанням, чи буде в нас театр на факультеті.

Коли проводила кастинг, прийшло 47 осіб. А що можна поставити,  щоб дати ролі 47 особам? Тоді написала власний сценарій за мотивами румунського автора, поки не буду називати якого. Всі ходять, шарпають, коли вже, Наталіє Іванівно, коли? Здається, що невдовзі вже буду жити в університеті. Стільки всього навалила на себе: і науку, і театр, і все на світі. Сама собі дивуюся, наскільки різні полюси людської особистості.

Талант і відчуття

Я відчуваю людину. Знаю, чим вона дихає, яка в неї душа, які в неї потреби. Відчуваю: тут можна шукати душу, а туди навіть і не потикатися. У Священному писанні написано, що найбільший гріх людини – приховування своїх талантів.

Загалом у кожного свій талант. Ти просто це відчуваєш. Бачиш рідну душу і хочеш її відкрити. Все як у коханні. В нас духовне кохання. Якщо його немає на сцені, нічого ніколи не буде. Якщо люди ставляться один до одного нещиро, вони нічого не зроблять щось таке, що пов’язане з мистецтвом.

Радість

Радість відчуваю, коли знаю, що розкрила нові таланти. Я ж не навчаю студентів, я їх просто розкриваю. Якщо бачу, що людина комплексує, то роблю все, щоб звільнити її від цього. В мене була така студентка. Прийшла і навіть говорити не вміла, а зараз – справжня зірка: в Америці займається в театральній студії. Ще дві мої студентки – професійні актриси, є режисери, диктори на телебаченні. 

Дати можливість

Якщо бачу, що людина дуже хоче грати, але в неї не виходить, тоді я їй даю маленьку роль, щоб не залякати. Хай зіграє, хай спробує, а далі сама вирішує: йти їй далі, чи ні. Голова є у всіх, всі себе збоку бачать. Можливість даю усім. Якщо цього не зроблю, людина залишиться закомплексованою на все життя. Ми ж не Інститут кінематографії, і я маю відбирати лише найталановитіших. Роблю це для того, щоб розкомплексувати людей. Проявити особистості. І все. Розкриваю людину і радію з того, що душу випустила на волю.

P.S. Приблизно через тиждень після інтерв’ю Наталія Іванівна показала мені повідомлення дівчини, яка грала в театрі, а  цьогоріч випустилася і зараз займається в театральній студії в Америці. Вона написала про те, як університетський театр вплинув на подальше її  життя. З дозволу Наталії Іванівни уривок із повідомлення подаємо тут:

 «Я помню себя на первом курсе – это был запуганный и неуверенный в себе ребенок. Моя жизнь изменилась после знакомства с преподавателем Дворницкой Натальей Ивановной. Это человек, который раскопал в нас талант и нам же его показал. Наталья Ивановна всегда в нас верила и мы это чувствовали. Театр для меня был священным местом, мы радовались, не смотря ни на что. А потом передавали эту радость зрителям. Я до сих пор плачу, когда смотрю «За двома зайцями». Мы были настоящими, искренними, мы прикоснулись к чему-то такому, что зажгло наши души и увело нас от скуки».

Це була тільки тільки перша частина розділу «Театр іноземної філології». Незабаром очікуйте інтерв’ю з одним із акторів театру.

 Діана Грушанська