До змісту

Таких людей земля народжує нечасто (На світлу пам’ять про Олексія Давидовича Беца)

Публікація від 2 серпня 2018.

Напрочуд щасливо поєднувалися у цій неординарній людині нескінченна гама високих професійних, людських та моральних якостей: яскравий талант, творчий фахівець, блискучий музикант, самобутній композитор, володар абсолютного слуху, знавець і неповторний збирач народної творчості, вдумливий вчитель, світлий розум; полум’яний патріот свого краю, добрий, толерантний, відвертий, життєлюб, працелюб, безкорисливий і щирий порадник, широта і щедрість душі, вірний товариш…

На жаль, про таке говоримо у минулому часі. 26 липня Заслужений працівник культури України, доцент, колишній викладач музики педагогічного факультету Національного університету імені Івана Огієнка Олексій Бец раптово завершив свій яскравий і чесний земний шлях, не доживши до 80-річчя всього кілька днів.

Олексій Давидович народився 1 серпня 1938 року на державному кордоні тодішньої країни (Дністеp розділяв СРСР та Румунію) – у Старій Ушиці в багатодітній селянській сім’ї. Древнє літописне слов’янське поселення, відоме з 1144 року, згодом повітове і позаштатне місто, районний центр (до 1959 року). Край, що зачаровує казковою мальовничістю, радує рясними й щедрими садами, дивує яскравими святами, барвистими народними весіллями, цікавими обрядами та звичаями, своєрідними танцями та дзвінкими піснями. Там – глибоке коріння Олексія Беца, звідти він черпав натхнення, а сивий, у ті часи швидкоплинний Дністер надихав на пісенність. На його берегах серед таємничих високих гір з’явилася залюбленість у широкий світ музики.

У Старій Ушиці грав у шкільному духовому оркестрі (керівник – Никанор Рибак), а навчаючись на фізико-математичному факультеті тодішнього Кам’янець-Подільського педінституту, самотужки оволодів грою на баяні, та так майстерно, що після його закінчення 1961 року став викладачем музики на молодому (відкрився 1960 р.) факультеті теорії і методики початкового навчання (тепер педагогічний факультет). Випадок унікальний і рідкісний. Згодом без відриву від виробництва закінчив Тернопільське музичне училище й музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педінституту.

…Влітку 1961 року студенти педінституту відпочивали у Голосківському оздоровчому таборі. Начальник табору Степан Шестакевич організував піший похід до Кармалюкової гори. Спека, далека дорога викликали втому, та екскурсантів підбадьорював веселими мелодіями Олексій Бец. О 6-й годині наступного ранку усіх їх збудили звуки державного гімну, який на баяні виконав музикант.

У ті роки студенти впродовж місяця працювали на колгоспних полях, допомагаючи збирати урожай. Керівник інститутського хору Борис Ліпман уперше поїхав на роботу в колгосп з хоровим колективом (с. Жванець на Кам’янеччині), бо ж зазвичай виїжджали академічними групами. Збираючи та силосуючи кукурудзу, студенти надзвичайно втомлювалися. А прийшовши до гуртожитку, вечеряли й засинали. Та варто було почути надворі мелодії хвацької польки, як усі вмить прокидалися, виходили й завзято витанцьовували. У ті роки в інституті ще не було вправних музикантів, ансамблів. Вся художня самодіяльність, у тому числі факультетська, трималася на Олексієві Беці. І він ніколи нікому не відмовляв.

Впродовж майже трьох років відбував військову службу в армії, де в полку керував художньою самодіяльністю. А відтак повернувся на роботу до інституту, працював на згаданому, а потім – музично-педагогічному (створений 1968 року) факультетах. То була висока честь. Завідувач кафедри Борис Ліпман зібрав висококваліфікованих фахівців з усього тодішнього Союзу, які закінчили досить престижні музичні вищі навчальні заклади, та Олексій Бец гарно вписався у такий майстерний музичний колектив. Крім віртуозної гри на баяні, він володів абсолютним слухом, був талановитим подільським творцем музики, передусім, чарівних ліричних пісень. Їх налічується понад дві сотні, значна частина яких побачила світ у різного рівня збірниках, періодичних виданнях, виконуються по телебаченню і радіо, на конкурсах і фестивалях. Олексій Бец є автором «Гімну університету».

Митець вважається одним із кращих знавців, збирачів музичної народної творчості, зокрема нашого Подністров’я. Так, він відродив і дав нове життя таким обрядовим пісням і танцям, як «Ойра», «Варварка», «Ковалі» тощо, улюбленим у нашому краї так званим віватям, без яких немислиме подністровське весілля. Лірично-побутові чи жартівливі пісні з простою мелодією добре запам’ятовуються і легко співаються.

1973 року автор цих рядків побував на весіллі в Житомирській області, на якому група дівчат виспівувала улюблену в ті часи серед молоді пісню про шавлію і руту. Коли я запитав, хто її автор, то почув відповідь, що вона народна. Доводилося пояснювати, що її автором є мій колега і товариш, подолянин Олексій Бец. Якої ще треба нагороди для автора, коли його пісня сприймається як народна?

Олесій Давидович – автор і естрадних пісень. Писав пісень, в яких наспівність вдало поєднується з гнучкою вокальною декламацією і динамікою. Автор сміливо вводив у них м’якість і глибоку задушевність подільського колориту, збагачував естрадними дисонуючими гармоніями. Серед найвідоміших пісень – «Ой, сяду я край віконця», «Моє чарівне Поділля», «Ой, Василю, Василечку», «Білі яблуні», «Лебідонька» та інші. Говорить вчитель-пенсіонер Катерина Мамчур (Ляпота): «Виконавське життя мого чоловіка, співака Анатолія було тісно і гармонійно пов’язане з творчістю Олексія Беца. Де тільки вони не побували зі своїм чарівним мистецтвом?! Дружили, розуміли, виручали один одного».

Досить популярним був народний самодіяльний фольклорно-етнографічний ансамбль народної музики, який Олексій Бец створив, випестив, був його керівником, музикантом і композитором. Колектив безмежно любили в університеті, місті й області; він успішно виступав на святі «Вишневі усмішки» (м.Київ), на телепередачах «Сонячні кларнети», «Ширше коло», побував на міжнародних фестивалях в європейських та африканських країнах, на Кубі. «Ніколи не забудеться гра Олексія Давидовича на київській сцені, на сценах Європи і за океаном – на Кубі, – говорить Микола Тихоліз. – Він був надзвичайно обдарованим музикантом, чудово володів своїм рідним баяном».

Цікавий приклад свого часу пригадав викладач колишнього училища культури Анатолій Федоров: «Під час одного з міжнародних фестивалів, що проводився в Європі, сталося так, що виконавці наступного номера не встигли підготуватися до виходу на сцену, внаслідок чого могла утворитися тривала пауза. Тоді звернулися до Олексія Беца з проханням рятувати ситуацію. І він зразу ж зреагував, підійшов до баяніста з Хмельницького Калака, до мене, контрабасиста, і гукнув: «Светит месяц, светит ясный». І розлилася імпровізована музика, з варіаціями. Зал був вражений. Ніхто так і не зрозумів, що сталося». Олексій Бец зачаровував слухачів ще й своєю незвичайною усмішкою, з якою він ніколи не розлучався.

Уміло навчав своїх студентів, був з ними тактовний, виважений, толерантний. Сотням і тисячам він щедро передавав свої знання, великий досвід, уміння. Викладав низку музичних дисциплін, серед яких і таку складну, як «Гармонія». Був автором багатьом наукових навчально-методичних праць. Так, цікавими є збірки «Буквар сопілкаря», хрестоматія «Дзвінкі голоси» (під редакцією М.Печенюк та П.Леонтьєва), збірник пісень для хорів (у ньому містяться і твори Беца). Його знали і в школах міста, де викладав музику.

Послідовниками й учнями композитора є Заслужений працівник культури України, професор Тамара Плющ, солістка Львівського оперного театру Ніна Мельник, відомі у місті та за його межами співаки Петро Ситник, Василь Моцик, Вадим і Євген Гжегожевські та інші.

Олексій Давидович любив свою дачу, город, сад, де неодноразово ми зустрічалися, співали, відпочивали, жартували, згадували наш чудовий подністровський край, земляків. Радо зустрічав і в своїй невеличкій аудиторії. З дружиною Аделею виховали двох синів, був чудовим сім’янином. Дарував людям свою пісню, щиру усмішку, щедрість душі. Таких талановитих і добрих людей земля народжує нечасто. Із Старої Ушиці вийшло немало талановитих вчених, музикантів, педагогів, господарників, медиків тощо. Вона народила Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної Праці. З-поміж них ім’я Олексія Беца виблискує усіма яскравими барвами. Відомі митці сестри Раїса і Олена Горченко справедливо назвали його жайворонком щастя. Справді, він дарував щастя всім. Брат Іван був також Заслуженим працівником України (будівельник), музикантом.

А нагород Олексія Давидовича не злічити. Серед них – орден «Знак Пошани». Його землячка, вчитель-пенсіонер Надія Маковецька нагадала відому істину: «Людина живе до того часу, поки її пам’ятають. Втрата велика, і не лише для Старої Ушиці, Кам’янця-Подільського, а для всієї України».

Зворушливо, з болем прощалися з Олексієм Давидовичем рідні, родичі, колеги, друзі, шанувальники його неповторного мистецтва у міському Будинку культури та на цвинтарі, а на поминальному обіді прозвучали теплі й вдячні слова про покійного.

Пам’ять про себе самобутній митець, чудова людина залишив щедру, світлу, вдячну.

Анатолій ГАВРИЩУК.