До змісту

"Увімкни світло". # Іван Конет. #керівники

Публікація від 18 жовтня 2018.

Учитись треба все життя!

Проректор із наукової роботи Конет Іван Михайлович, доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член Академії наук вищої школи України, член Національної спілки журналістів України.

  •  Ви закінчили школу із срібною медаллю та вступили на математичний факультет Чернівецького державного (нині національного) університету імені Юрія Федьковича. Чи були сумніви з вибором майбутньої професії?

Коли я закінчував школу, то був однаково успішним учнем з математики, фізики та хімії.

  • Тобто не були гуманітарієм?

Я відвідував літературний гурток, був диктором шкільної радіогазети, а  з німецької мови – учасником обласної олімпіади. Свого часу досить добре її знав, бо у нас була прекрасна вчителька з німецької мови. Але все-таки мав нахил більше до природничих наук і, власне кажучи, збирався вступати на хімічний факультет або Львівського, або Чернівецького університету, на це мене орієнтувала вчителька хімії Марія Степанівна Данилейко. Її чоловік, заслужений вчитель України Роман Васильович Данилейко, казав: «Ні, Маріє Степанівно, Ваня вступатиме тільки на фізичний факультет». І  знову ж таки постав вибір між цими двома університетами. Вони були найближчими до мого дому, а про київські університети я тоді не думав.

  • А не було бажання поїхати подалі від батьків?

До Львова мені потрібно було їхати 300 км, відносно далеко від мого дому та моїх батьків. А переміг Дмитро Іванович Попович, до речі, випускник Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, який сказав, що вступатиму тільки на математичний факультет. Обираючи між механіко-математичним факультетом Львівського університету та фізико-математичним факультетом Чернівецького університету, я дізнався, що фізико-математичний факультет Чернівецького університету в 1968 році поділили на два факультети – фізичний і математичний. Оскільки до Чернівців було набагато ближче, усього 100 км, тому обрав саме цей університет.

  • Як батьки поставилися до Вашого рішення?

Батьки позитивно сприйняли мій вибір. Однак більшу роль у цій ситуації відіграв рідний брат моєї мами, який, на жаль, через певні обставини закінчив лише сім класів, але був у школі кращим учнем із математики. По суті, він підтримав мій вибір з цієї тріади спеціальностей, і з ним ми й завезли документи до Чернівецького університету. Тоді можна було обирати тільки один університет і потрібно було складати 4 іспити – письмово й усно математику, письмово фізику та написати твір. Медалісти мали перевагу – 2 іспити. Я склав перший іспит на «відмінно», другий теж на «відмінно», а від інших був звільнений. У вересні цього року виповнилося 50 років від дня утворення математичного факультету, була проведена грандіозна конференція, у роботі якої я теж узяв участь.

  • Після закінчення університету Ви працювали учителем фізики й математики. Чому не продовжили вчительську діяльність?

Так, ми з дружиною отримали направлення до Бучацького району Тернопільської області, де два з половиною роки я пропрацював учителем фізики й математики, а дружина вчителькою математики. Восени 1975 року завідувач кафедри математики Кам’янець-Подільського педагогічного інституту Василь Іванович Годич, на жаль, уже покійний, перебуваючи в Чернівецькому університеті, мав розмову з деканом математичного факультету щодо того, щоб він порекомендував випускника університету, який зміг би працювати в інституті, оскільки з’явилася вакансія на його кафедрі. Декан Володимир Васильович Крехівський зв’язався зі мною, я приїхав до Кам’янця, подивився на місто і погодився. Оскільки в школі треба було пропрацювати 3 роки після закінчення університету, а залишалося ще півроку, то тільки через зміну призначення міністерства можна було йти на роботу в інституті. Мене призначили на посаду асистента кафедри математики Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту імені В.П. Затонського. Така була історія.

А щодо вчительської діяльності, то бажання залишитися працювати, можливо, й було. Через те, що я вже в перший рік роботи брав участь у районних педагогічних читаннях, наступного року – в обласних, а тим паче, що в основному я викладав фізику. Мені це подобалося. Яка могла бути далі перспектива? Не знаю.

  • Під Вашим керівництвом виконано і захищено понад 100 дипломних і магістерських робіт. З якими труднощами стикалися під час наставництва?

З труднощами стикалися, як правило, ті, хто виконував роботу. Адже математика – складна наука, а всі роботи виконувалися в розрізі моїх напрацювань. Моя кандидатська – зі спеціальності «Диференціальні рівняння і математична фізика», за докторським ступенем – це вже чисті «Диференціальні рівняння». Хоча я більше прихильник математичної фізики. Студентом п’ятого курсу на 4 місяці потрапив на стажування до Інституту теоретичної фізики в Києві. Там я познайомився з багатьма видатними фізиками й математиками. Тобто академічне середовище бачив ще зі студентської лави. Можливо, моє перебування в такому відомому на весь світ інституті, який зараз носить ім’я М.М. Боголюбова, теж вплинуло на напрямок моєї подальшої наукової діяльності.

Вимоги до дипломних чи магістерських робіт практично щороку змінюються. Але є встановлена структура, як повинна виглядати дипломна робота. Це стандартна процедура та стандартна техніка виконання роботи. Я не думаю, що тут виникають якісь значні труднощі. Проте коли вже пишеться кандидатська дисертація, то тоді важче, оскільки у такій роботі повинні принципово бути новизна та нові наукові результати.

  • Ви позаштатний співробітник престижного журналу «Mathematical reviews», який видається у США. Як Вам вдалося вийти на міжнародний рівень?

 Цю діяльність я вже припинив. Співпрацю з журналом розпочав у 2008 році на запрошення редакції, написав з десяток рецензій на статті, які мені надсилали. Це статті математиків із різних країн світу. Проблема полягала в тому, що за своєю освітою я німецькомовний, а всі статті написані англійською мовою. Процедура мого рецензування виглядала так: спочатку статтю треба було перекласти на українську мову, далі я аналізував цю статтю, писав відгук українською, який згодом перекладали на англійську, а далі електронною поштою та авіапоштою надсилав до редакції журналу. Це найбільш вагомий світовий реферативний журнал з математики. До речі, його перестали передплачувати навіть в Інституті математики НАН України через брак коштів. Востаннє передплачували в 1999 році, а зараз його отримує, здається, лише Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського.

Працювати мені запропонували, надіславши відповідного листа щодо моєї тематики. Адже праці відстежуються в провідних наукових базах світу. Я обрав два напрямки. Цікаво, що були в мене статті математиків з Ірану, Іраку, Єгипту, Угорщини, Румунії та інших країн. Але, прийшовши на посаду проректора з наукової роботи, зрозумів, що вже не зможу виконувати цю місію й надалі за браком часу, а тому фактично, починаючи з 2013 року, я припинив співпрацю.

  • Як Вам вдається поєднувати успішну наукову діяльність у галузі фізики й математики та виконувати посадові обовязки?

Доба має 24 години. 8 годин – сон, 8 годин – безпосередня робота в університеті, 4 години – на дозвілля і відпочинок, 4 години – на наукову працю. Можна в добу вкластися.

  • Ви маєте великий досвід роботи як член журі різних конкурсів з математики. Чи важко критикувати і давати об’єктивні оцінки?

Роботу з обдарованими дітьми розпочав у 1983 році на рівні міських і обласних олімпіад, а з 1996 року – на рівні всеукраїнських. До складу журі всеукраїнської олімпіади мене запросив його голова Михайло Йосипович Ядренко. Це наш видатний математик, член-кореспондент Національної академії наук, він створив цілий напрямок в теорії ймовірностей. Деякі мої учні, коли я викладав у ліцеї «Антей», ставали переможцями обласних, всеукраїнських і Соросівських олімпіад. Можливо, це й спонукало Михайла Йосиповича бачити мене у складі журі, де я пропрацював понад 15 років.  Працював також у журі Всеукраїнського турніру юних математиків, який зараз носить ім’я професора М.Й. Ядренка. Останній раз мені вдалося побувати у складі журі два роки тому, бо проводився він на базі Чернівецького обласного інституту післядипломної освіти, а від Кам’янця до Чернівців недалеко. Також я був головою обласного журі конкурсу Малої академії наук України, але теж згорнув цю діяльність. Підростає молодь, а я вже не в тому віці, щоб інтенсивно роз’їжджати по різних турнірах, а тим паче, що багато часу в мене забирали студентські конкурси наукових робіт у галузі математичних наук. За принципом Козьми Пруткова, «никто не обнимет необъятного», чимось треба жертвувати, від чогось відмовлятися, хоча, звичайно, бажання є.

  • Тобто обєктивно оцінювати не складно?

От Ви назвали ключове слово – об’єктивно. На змаганнях такого рівня, а це все ж таки схоже на спорт, повинен перемогти сильніший, сильніший по-справжньому. А тут якраз потрібно те, що Ви сказали – об’єктивність і справедливість. Діти тонко відчувають межу між справедливим і несправедливим. Я все життя стояв, стою і буду стояти на позиціях справедливості. До того ж справедливість повинна бути навіть тоді, коли це шкодить твоїм власним інтересам. Через те, що несправедливі вчинки та рішення викликають у людей негативні емоції та реакцію, у багатьох можуть опуститися руки, може виникнути думка, що це скрізь так, усюди панує несправедливість. У давнину казали, що правда повинна торжествувати, хоч би й загинув світ. Потрібно завжди стояти на позиціях справедливості, об’єктивності, доброзичливого ставлення до молоді, вона прийде і зробить, можливо, краще, ніж ми.

  • Ви теж неодноразово захищали свої праці. Що ближче – презентувати свої доробки чи оцінювати чужі?

Оцінювати чуже завжди важко. Через те, що це не твоє. Але оцінювати своє ще важче. Мій аспірантський учитель, видатний математик і педагог Микола Іванович Шкіль колись у розмові сказав: «Іване Михайловичу, пам’ятайте – критикувати і запитувати завжди легше, ніж відповідати».

  • На посаді проректора Ви з 2013 року. Як змінилася система освіти за цей період? І чи в кращий бік?

Зміни, звісно, відбуваються, і вони мусять відбуватися через те, що наша держава офіційно проголосила курс на європейські цінності, на входження в європейський освітній, науковий, культурний простір. Ми маємо на меті вступ до європейської спільноти, до НАТО, це задекларовано на всіх рівнях. Усі міністерства, відповідно й Міністерство освіти і науки, на це реагують, вносячи певні корективи в освітні програми, змінюючи певні пріоритети. Усе нове для старшого покоління завжди сприймається не так легко, як для молоді, але я загалом підтримую ці новації, а також ті, що розпочиналися ще за міністра С.М. Квіта, з яким я був особисто знайомий ще до того, як він став міністром. Оскільки він був президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія», мені випадало зустрічатися з ним на різних форумах. Я також був на засіданні комітету Верховної Ради України з питань освіти і науки, коли його очолювала теперішня міністр Л.М. Гриневич. Той курс, який був за Квіта, продовжується і за Гриневич. Ми отримали низку нових законів, де закладена парадигма європейського освітнього та наукового середовища. Ми отримали можливість співпрацювати з багатьма європейськими інституціями, долучатися до програм європейської спільноти. Відповідно до цього, з’явилася ціла низка нових нормативних документів, нових вимог. Одні їх сприймають, інші не сприймають. Ситуація складна через те, що між природничими та гуманітарними науками все-таки є певна різниця в оцінці наукових здобутків і результатів. Скажімо, зараз проголошено курс на те, що найбільш вагомі результати повинні друкуватися у виданнях, які включені до наукометричних баз, зокрема Scopus. Технічні, природничі науки представлені в цих базах, а соціально-гуманітарні – практично ні. Тому оцінити результати праці професора-гуманітарія та професора-фізика трохи важко. А все пізнається в порівнянні. Якщо відкинути стереотипи, то мені здається, що курс обрано правильно. Головне – не сходити з цього курсу, щоб він не був зигзагоподібним. Є певна магістральна лінія, і всі повинні долучитися до цих процесів. Переступивши через себе, намагатися реалізувати те, що пропонують. Загалом усі реформаторські починання за великим рахунком підтримую.

  • На Вашу думку, теперішні студенти готові переступати через себе, жертвувати власними інтересами заради освіти чи науки?

Мені важко дати відповідь на це запитання. Інколи складається враження, що частина теперішніх студентів приходить не так за знаннями, як за дипломами. І це мене дуже розчаровує, можливо, з позиції мого віку, моїх ровесників, адже в нас є тверде переконання, що ми прагнули більше знань. Не можу сказати, що зараз зовсім не так. Бо якщо це не так, тоді система освіти й науки не має ніякого сенсу. Але певний сумнів є. До цього сумніву мене підводить невтішна статистика, що 60 % випускників закладів вищої освіти працюють не за фахом. Це страшна цифра. Людина витратила 5 років на те, щоб отримати диплом, держава витратила величезні кошти, а в результаті 6 із 10 займаються не тим, до чого вони нібито готувалися. Звичайно, іноді це йде на благо, адже вибір теж може бути помилковим. Розумієте, вибір майбутньої професії – це зовсім не проста справа. Ось я Вам навів як приклад свою ситуацію, коли я довго не міг визначитися, що ж таки обрати – хімію, фізику чи математику. Обрав математику, але, можливо, було б краще, якби обрав фізику. Якби в молоді роки вдавалося чітко визначити, що моє і чому я хочу присвятити своє життя, тоді, безперечно, було б значно легше. А так людина часто перебуває в тривалих пошуках. Іноді виявляється, що пішов не тією стежкою. Якщо відчуваєш, що не твоє – треба щось змінювати. Можливо, у цій статистиці немає великої трагедії. Так склалося, що 6 із 10 зрозуміли, що зробили помилковий вибір. Це ще не поганий варіант, гірше, коли не можуть себе реалізувати, немає затребуваності в цій професії, у цих кадрах, коли виникає проблема працевлаштування. А це вже серйозна проблема. Але тут і держава повинна регулювати. Свого часу був зроблений певний нахил у бік гуманітарних дисциплін, а через декілька років виявляється, що не вистачає працівників інженерно-технічних галузей. Зараз бракує працівників робітничих професій. Знаєте, в Україні за статистикою понад 60 % громадян мають вищу освіту, для цивілізованих країн світу цей відсоток становить приблизно 30. Але, наприклад, у США висококваліфікований працівник заробляє не менше ніж університетський професор. Там однаково цінується і розумова праця, і фізична – «золота голова» та «золоті руки». У нас поки що, на жаль, не так. Зарплати наших науковців порівняно навіть з європейськими просто смішні.

  • У Вас численна кількість відзнак, грамот, нагород. Яке Ваше ставлення до власних досягнень?

Скептичне. Можливо, зараз мені здається, що той чи інший проект можна було реалізувати по-іншому або на більш високому рівні. Це вже історія. Чесно кажучи, я ніколи про це не замислювався. Я просто працював, писав, генерував, потім, якщо було визнання, то, звісно ж, було приємно. У Є. Петросяна був моноспектакль «Доброе слово и кошке приятно», тобто людина влаштована так, що отримує задоволення, якщо її зусилля належно оцінюють. Я не гнався за відзнаками, більшість з яких приходили самі по собі. Такої мети чи зацикленості на цьому в мене ніколи не було.

  • Розкажіть про своє студентське життя. Чи погоджуєтеся з думкою, що студентські роки – це найкращі роки життя?

Я народився в селі, Чернівці для мене – це перше велике місто, в якому мені випало щастя прожити 5 років. Так, це найкращі роки життя. Ми тоді були молодими. З усіма властивими молоді проблемами й запитами. У ті часи мобільних телефонів не було, Інтернету не було,  єдине джерело знань – книги. Тому бібліотеки були переповнені, як університетська, так й інші. Університетів у Чернівцях тоді було два, тобто в бібліотеках можна було зустріти також студентів-медиків, за книгами доводилося шикуватися в черги, бо всім викладалися такі дисципліни, як філософія, історія, науковий комунізм. Захоплювався футболом, а коли приїжджали команди Вищої ліги, наприклад, «Динамо» (Київ), ми намагалися потрапити на матчі. У Чернівцях був гарний парк з танцювальним майданчиком, чудовий літній театр, куди приїжджали на гастролі відомі співаки та співачки, наприклад, Едіта П’єха, Гелена Веліканова та ін. Чернівці – трішки єврейське місто, тому в ті роки гастролювали  Еміль Горовець, Жан Татлян та багато інших. Те, що для вас давня історія, те для нас наша молодість. Звісно, була інша фінансова ситуація. Була жорстка боротьба за стипендію. Це було надзвичайно важливо. Середня зарплата в СРСР становила 60-70 карбованців, а стипендія – 35, підвищена – 45. Я студентом взагалі отримував майже 60 карбованців, а батько мій отримував 70. Він мені казав: «Ваня, все-таки за таку стипендію варто добре вчитися». У нас було все те саме, що й у сучасної молоді, але не було різкого поділу на багатих і бідних. То були такі часи. З 1991 року утворилася нова держава, почалося нове життя.

Студентські роки були насиченими. Я одружився на своїй однокурсниці у 1972 році. Можете порахувати, скільки ми поруч. Дві дочки, два зяті, троє онуків. Життя йде, а ми просто повинні тільки встигати за ним.

  • Що порадите теперішнім «гризунам науки» ?

Класична фраза – вчитись, вчитись і ще раз вчитись. Я студентам 1-го курсу завжди кажу: «Підіть до центрального корпусу, підніміть очі догори та прочитайте, що там написано». А магістрантам рекомендую: «Ви покидаєте наш університет. Ще раз підіть до центрального корпусу і прочитайте, що там написано». А написано там – «Вчитись треба все життя». Мені здається, що я вчився і вчуся все життя.

  • Побажання до 100-річчя університету.

 Стандартно – нових досягнень, злетів, а головне – впевненості в тому, що університет був, є і буде. Нам є чим пишатися, історія Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка твориться тільки перші 100 років.

Олександра Стара, студентка 2 курсу

факультету української філології та журналістики