Хіба без мови в світі я людина?

Губилась, мово рідна, ти в віках,

Як довго ти пригнічена мовчала.

Долала труднощі і нищила той страх,

Молитвою від себе тугу відганяла.

Не раз душили, мучили, топтали,

Щоб довести усім: тебе нема.

Та мужньо ти і гідно відстояла

Крізь відгомін століть свої права.

Хіба без мови в світі я людина?

Вслухаюсь в цю далеку тишину.

Та точно знаю, поки є моя країна

До смерті шануватиму її одну.

Та поки ще жива вкраїнська мова,

Не зникне, не зневіриться народ.

У ній залишиться ота першооснова,

Що нас рятує у часи важких незгод.

У мові вдача й українська сила,

І згадок предків незліченні сторінки,

Які в Шевченкових рядках колись зміцніли,

Щоб стати нашим оберегом на віки.

Олександра Данчук, студентка 1 курсу природничо-економічного факультету

* * * * *

Поміж мудрих засніжених сосен

З тобою ми йшли, мов чужі.

Вигравав кришталево наш кожен

Крок на сніжнім, сумнім полотні.

Може, холод здолав моє тіло?

(Уявлялись обійми палкі).

Погляд твій своїм порухом вмілим

Руйнував сподівання крихкі.

Не зійдуться шляхи наші, знаю,

І не буде рука у руці…

Я схиляюсь в задумі печально,

Ти ж прискорив свій ритм у ході.

Кожен знайде своє – закон долі,

Хоч на все у нас різні смаки.

І під затишним куполом хвої

Перетнуться чиїсь ще шляхи.