Лише з плином часу усвідомлюєш, що навчання в школі та університеті – це роки, коли головним обов’язком було навчання: хтось здійснював це з батьківського примусу, а для когось навчання було просто стилем життя, духовною потребою. Наші студентські роки пройшли цікаво. Ми неодноразово брали участь у різних заходах, які проводилися на факультеті, в університеті. І ні в кого не виникало бажання відмовитися, а постійно кожен хвилювався перед виступом, намагався не підвести. Дехто декламував вірші, співав, дівчата готували хореографічні номери.

Однак особисто для мене після виступу найвищою оцінкою був задоволений і такий щирий вираз обличчя викладача П.Є. Ткачука, його словесна похвала. Звістка про його хворобу, а потім смерть боляче вразила тих, хто полюбляв навчатись, його знав, працював з ним, просто спілкувався з ним і розумів його допитливу натуру.

Згадуються зустрічі із письменниками Ю. Покальчуком, Д. Павличком. Фотографія з останнім і досі красується у фотоальбомі, під час споглядання якої одразу з’являється посмішка на обличчі. Виринає з пам’яті, як з подругою після одного виступу в читальному залі з моєї ініціативи відчайдушно наздоганяли поета на коридорі четвертого поверху й наважилися запропонувати сфотографуватися. Попри наш страх він не відмовився, а погодився й навіть пожартував, тому з світлини так і випромінюється енергія. Багато залишилося в пам’яті спогадів про ті часи – як сумних, так і веселих, – однак саме вони тісно переплелися між собою й сформували період мого життя – студентський.

Тетяна Чепурняк,
викладач кафедри журналістики