Навколо все сіре. Сумно. Багатоповерхові будинки, різноманітні машини. Однакові люди. Вони всі поспішають, поглядають на свої годинники, штовхаються, швидко крокують по брудному снігу. Зовсім скоро на них чекає новий рік, але вони про це не думають. Люди, що проходять поруч, як роботи: усі в своїх справах, ні в кого немає посмішки на обличчі. Ніби ти потрапив на величезну фабрику, в якій безліч працівників. А сніг все ще йде, проте зовсім непомітно.
Я довго вдивлялась в обличчя перехожих, аби знайти ті щасливі очі, які чекають дива, чекають свята. Раптом, почувся якийсь тоненький і дуже здивований голос позаду мене. «А чому сніг такий білий?». Маленька дівчинка дивилась блакитними очима на свого заклопотаного тата і чекала відповіді, але тато сумлінно натискав на клавіші мобільного, буркав собі під ніс якісь цифри, тому лише фиркнув «не знаю». Мені так хотілось розповісти дитині про білі-білі хмари, схожі на цукрову вату, які сипляться прямо з неба у вигляді снігу, але чи повірить дитинча чужій людині, яка хоч і вірить в диво, але давно вже його не бачила?..
Уже й настав вечір. Посутеніло. У сіре місто додались вогники від вікон і вітрин, які виблискують надписами і малюнками. Буденний день потихенько переходив у різнобарвний та цікавий, як подорож у казку, вечір. Шумні машини більше не заважають. Сніг покірно ліг на тротуари і заснув. Подумки я заспокоїла себе і оживила надію на те, що зовсім скоро люди навчаться любити свята, вірити в чудеса, розмальовуючи свої будні яскравими фарбами.
Та з приходом ночі все зникло! Залишились тільки багатоповерхові будинки без вогників. А завтра зранку все спочатку: навколо все сіре, сумно, однакові люди…
Ольга Банах, студентка І курсу факультету
української філології та журналістки