«Складність наукових пошуків ученого полягає в тому, щоб «не обрізати своє коріння», не осучаснити генези того субстракту, з якого пізніше з’явився український етнос. З іншого боку, не задавнити його надміру»
ВІКТОР АНАТОЛІЙОВИЧ БРЕХУНЕНКО – український історик, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, професор кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. З-поміж наукових зацікавлень Віктора Анатолійовича – історія ранньомодерних часів, зокрема історія українського козацтва та інших козацьких спільнот (в історії донського, волзького, яїцького, гребінського терського козацтв), Гетьманщини, українсько-російських стосунків.
Віктор Анатолійович – автор археографічного проєкту «Архів ранньомодерної української держави» та співавтор (разом із професором Анатолієм Бойком) трьох видавничих проєктів науково-популярної літератури з історії: «Про Україну з гонором і гумором», «Геноцид українців», «Друга світова. Український вимір».
У науковому доробку В. А. Брехуненка понад 100 наукових праць, серед яких – більше десяти монографій, публікації збірників документів, статей, тощо.
В інтерв’ю Віктор Анатолійович розповів про свої наукові погляди, окреслив коло дослідницьких пошуків із питань ранньомодерних часів та поділився перспективами співпраці з історичним факультетом Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
У суспільстві активно оперують такими псевдонауковими «наративами» щодо історичного розвитку України, як «трипільці-українці», держава «Аратта» тощо. Скажіть, з якого періоду, на вашу думку, варто шукати витоки українства?
Це найскладніше питання, яке стоїть сьогодні перед українською історичною наукою. Ці витоки важко прослідкувати, адже нам бракує писемних і навіть археологічних джерел. Отже, дуже складно окреслити певний точно визначений період у який виникло конкретне «джерело», з якого потім у перспективі сформується той «український світ», який ми нині маємо. Особисто я сприймаю концепцію відомого дослідника Леоніда Залізняка, яка викладена в його численних працях, і вважаю, що вона на сьогодні є найбільш обґрунтованою.
Досліджуючи ці питання, варто обережно «пройти між сціллою і харібдою». Складність наукових пошуків ученого полягає в тому, щоб «не обрізати своє коріння», не осучаснити генези того субстракту, з якого пізніше з’явився український етнос. З іншого боку, не задавнити його надміру. Коли говорять про «трипільців – пращурів українців», цим самим занурюючи наше коріння в IV-III тис. до н.е., це робить «ніяковою» позицію українських істориків на світовій арені. Ще нікому не вдалося прослідкувати генетичну лінію, певний континуїтет між трипільцями та сучасними українцями. Дійсно, є спроби простежити орнаментальний перегук на українській вишиванці з орнаментами трипільської кераміки, проте це не є вагомим аргументом. Ми не знаємо достеменно, чи не міг хтось запозичити ці практики в трипільців, унаслідок чого через певний час це дійшло до слов’ян і врешті-решт, до українців. Звісно, можемо стверджувати, що трипільці, розчиняючись та перемішуючись із іншими представниками людності крізь призму тисячоліть, усе ж таки відображені в генотипі слов’янства, але і тут виникають певні сумніви. Наразі історична наука не знає писемних джерел із цього періоду, а етнізувати археологічний матеріал не завжди вдається з точністю. Принаймні, теорія про витоки українського етносу із слов’янських племен уже є вагомим аргументом для наукових дискусій.
На мою думку, тут треба керуватися логікою «не нашкодь» і дуже обережно занурюватися від неписемного періоду до глибини. Небезпекою є творення таких ненаукових теорій, які в майбутньому будуть легко спростовані.
У сфері ваших зацікавлень, крім ранньомодерного часу, – історія російсько-українських стосунків. Розкажіть, коли дійсно з’явився термін «українець», і в чому тут «гібридність» російських учених?
Ця проблема теж є досить актуальною для сучасної науки. В Україні відбулося декілька таких речей, які обумовлюють ускладнене розуміння нашої історії, а з іншого боку, є полем для маніпуляцій.
По-перше, це те, що в Україні існувало дві самоназви – «Русь» і «Україна», а також ціла низка понять, пов’язаних із ними: «Мала Русь», «Малоросія», «малоросіяни» і «Україна», «український народ», «українець». По-друге, нова еліта в Україні в середині XVII ст. прийшла на зміну шляхетській традиційній еліті прийшла, яка заснована на козацькому стані, який посідав важливе місце в Гетьманській Державі. Ця держава мала декілька самоназв: «Гетьманщина», «Мала Русь», «Україна» тощо. Власне така кількість номінацій, котрі використовували на позначення суб’єктності української держави і спричинила те, що і Росія, і Польща маніпулюють на цих поняттях на свою користь.
Наріжнийм каменем стало й те, що Україна і все, що з нею пов’язано, виникло для означення «окраїни» інших теренів. З польської перспективи – польських земель, з московської перспективи – московських земель. На основі цього ідеологи висновкують про те, що український етнос не пройшов свою державотворчу стадію і насправді є складовою більш широкого світу: з російського погляду – «руського міра», з польського – частина «ойкументи» Речі Посполитої.
Правду кажучи, у ранньомодерні часи поняття «Україна», «українці» тяжіє до покриття усього етнічного українського масиву, а з відновленням української державності його точно «устінюють» у широкій версії. Поняття «Україна» стає політонімом, яке ототожнюють із поняттям «Гетьманщина», «Мала Росія» тощо, а поняття «українець» і «український народ» позначає ідентичність, що дорівнювало поняттям «малороси», «малоросійський народ». Це «втіснюють» у міжнародне визнання Гетьманщини. Б. Хмельницький не міг здобути легітимності у ролі переможця (у ранньомодерний час переможець є легітимним, а його державну структуру визнають автоматично), він не був представником панівної династії, а про його належність до шляхетського роду до цього часу точаться дискусії.
Відтак він міг піти лише одним шляхом – досягти міжнародного визнання за допомогою протекції «третього правителя», який на засадах договору з обопільними обов’язками та правами. Крім того, це треба було подати, як «навершя» іншого державного утворення – Гетьманщини, спадкоємиці давньої Русі, її продовжувача. Увесь легітимізований цикл міг відбуватися винятково через «руську» ідеологію, яка мала державницьку традицію. Тому «українська» термінологія не могла бути використана.
Також варто розуміти й те, що «Мала Русь» – це серцевина Русі Київської, а «Велика Русь» (тобто, Московія) – це те, що утворилось із «Малої Русі» (за прикладом «Малої Польщі» – «Великої Польщі»). Гібридність полягає в тому, що з кінця XVII cт. все «перевертається з ніг на голову», і вже «Мала Русь» є витоком «Великої Русі», що не вкладалося в загальноєвропейські концепції. Російська політична думка дотримується цього підходу з XVII cт. І до сьогодні.
Але якщо звернутися до джерел, наприклад, до статтей Богдана Хмельницького (десята стаття), то там є цитата про те, що «московський цар бере зобов’язання обороняти Україну (тобто – Гетьманщину) від татар». На таке твердження натрапляємо в маніфестах Петра І, де він пише про те, що «…Мазепа хоче всі православні церкви обернути в костели і в Україні самодостатнім князем стати…». У цьому й полягає певна гібридність.
Полемізуючи довкола дискусії щодо активного вживання в ХІХ ст. терміна «українці», на противагу звичному тоді «русини», відомий історик Ярослав Пеленський наголошує на негативних наслідках у боротьбі української та російської національних доктрин. Як Ви прокоментуєте слова вченого?
У словах Я. Пеленського простежуємо перегук із словами Лисака-Рудницького, який зазначає, що Котляревський увів народну українську мову у світ високої літератури. Негативний вплив у тому, що попередній пласт опинився «за бортом». Це штучно підрізало розвиток українського світу, спричинивши перерву в історичному розвитку. Я не погоджуюсь з огляду на два міркування.
По-перше, ідею перервності провокують історики, котрі всупереч того, що дуже добре видно на рівні Гетьманщини, простежують тяглість і на рівні термінології, і на рівні політичних концепцій. Власне перервність існує лише на спекулятивному рівні, коли штучно намагаються «вирити рів» між ранньомодерною та модерною українською історією. У ранньомодерні часи, на відміну від ХІХ ст., під нацією розуміли еліту і відчуття спільності, що було надбанням цієї еліти, а в модерні це поширили на широкий загал. Тому те, що в ХІХ ст. відмовилися від терміну «русин», не потребує ніякої перервності.
По друге, протиставлення «русин-українець» в Гирича та Пеленського пов’язане з тим, що витлумачення терміна «українець» відбулося в ХІХ ст., а насправді – це все було поширено в середині XVII ст. Львівські міщани в той час під Україною розуміли Київське, Подільське, Чернігівське, Брацлавське та Волинське воєводства. Щодо цього є прямі джерельні свідчення.
Проблемою було б, якби ми послуговувались термінологією «руською», і на ментальному рівні використовували «перевернуті» російські концепції про те, що Малоросія – це частина Великої Русі, тобто – Росії.
Відомо, що в досить молодому віці Ви блискуче захистили дисертацію на здобуття наукового ступеня «доктор історичних наук». У чому секрет такого успіху?
В Енштейна є така цитата: «Успіх – це 1% таланту і 99% праці». Я належу до Дніпропетровської джерелознавчої школи М. Ковальського. «Родзинка» цієї школи полягала в тому, що коли студент приходив до М. Ковальського писати курсову, він йому давав (під виглядом курсової) тему майбутньої кандидатської дисертації. Коли я прийшов на другому курсі і сказав, що хочу займатися історією українського козацтва, то мій керівник запропонував тему, пов’язану з українським та донським козацтвом, і дійсно, це була тема моєї майбутньої кандидатської дисертації.
Ковальський привчив до кропіткої праці і до того, що будь-які концепції мають «грати» на джерельному матеріалі. Він був категоричним противником віддаленої від джерел концептуалізації. Усі його учні – професори Мицик, Шведько, Плохій (нині – професор Гарвардського Університету), Кулаковський та інші – працюють на цій основі. Але, щоб попрацювати над джерелами потрібно було їхати до Києва, Львова тощо. Це привчило оптимально використовувати час. До речі, саме тоді ми зіпсували почерки, але така інтенсивність праці проявилася в подальшому – усі захистили докторські дисертації досить рано.
Тема моєї кандидатської не була «тупиковою». Вона мене вивела на ширший загал – дослідження всього козацтва, а разом із тим – цивілізаційних процесів: це і українсько-російські відносини, історія ранньомодерної української державності, і все що з цим пов’язано. У кожного з нас, учнів М. Ковальського, є низка монографій. Це не «одна книжка за все життя», а десять і більше!
Які враження у Вас від перебування в Кам’янці-Подільському? Чим особливий місцевий колорит?
Я бачу позитивні зміни у вашому місті. Узагалі, Кам’янець-Подільський – це не районний центр, це щось вище. Неможливо порівняти Кам’янець із Долинською в Кіровоградській області, де я народився, а це – «типовий» районний центр. Це надвичайно важливе для України місто, із власною історією. Дуже приємно, що останнім часом у Кам’янці-Подільському велику увагу приділяють туристичній сфері, відновленню історичних пам’яток, що приваблює туристів. Приємно ходити декомунізованими вулицями, назви яких пов’язані з українською історією, а не помічені російським загарбником. Приємно те, що Кам’янець, і взагалі Поділля, одними з найперших позбулися пут російського колоніального спадку. Бажаю, щоб Кам’янець-Подільський перетворився в туристичний центр, такий собі «хаб», адже навколо міста є безліч історичних пам’яток та унікальних природних місць, які варто побачити кожному українцю.
Працюючи в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка – першому Державному Українському Університеті, чи відчуваєте Ви дух столітньої історії, яким він пронизаний?
Справжній університет розпочинається з приміщення. Хороший університет – це чудові професори, бібліотека. Університет Огієнка може похвастатися своїми історичними корпусами – це і головний корпус, й історичний факультет. Це надзвичайно, адже коли ти заходиш у це приміщення, довкола тебе витає аура, у якій надзвичайно приємно працювати.
Не так багато українських університетів мають таку ауру і, завдячуючи цьому, на такому ґрунті можна будувати плідну спрівпрацю зі студентами, наукову та навчальну роботу з ними.Додам, що в Кам’янці дбають і про студентство. На історичному факультеті не лише я читаю лекції. Це – професори Є. Лисенко та О. Головко та інші. Це дуже важливо, адже студенти мають змогу побачити різноманітні підходи та почули лекції із різної перспективи. Поєднавши їх із можливостями інтернету, це відкриває нові перспективи. Як результат – успішні випускники, котрі «зробили» власне ім’я та є знаними в нашій країні. Ми бачимо наукові традиції, які стали провідними в Україні. Наприклад, концепція відомого вченого В. Степанкова, знавцем ранньомодерної історії, засадничі праці якого вплинули навіть на тих, хто їх заперечує – польську, російську історіографію. У Кам’янці-Подільському працюють дослідники, які тримають руку на пульсі щодо освоєння тієї чи тієї тематики вітчизняної історії.
На сьогодні Ви забезпечуєте викладання курсу «Ранньомодерна Україна в сучасних західних інтерпретаціях». Розкажіть, будь ласка, про предмет спецкурсу та роботу зі студентами.
Бувають різні студенти. Це типово для всіх українських університетів. Ті, котрі люблять історію, – з ними легко працювати. Вони мають базовий рівень, на який можна нанизати концептуальні речі та профільтрувати на їхніх уявленнях ідеї західних історіографій, відтінити якісь речі, що видаються дивними. Є можливість простежити те, що певні аспекти західних концепцій сягають своїм корінням тих тез, які вперше були озвучені викладачами Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
Це дуже важливо, щоб історик не дивився «поглядом знизу» на представників західних історіографій, а почувався з ними «на рівних».
Якою Ви бачите перспективу подальшої співпраці з історичним факультетом Університету Огієнка?
Наразі в мене є дві аспірантки, які є випускниками історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Вони працюють над ранньомодерною тематикою української історії. Це важливо для нас, адже Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України безпосередньо не працює зі студентами. Це справжня проблема академічних установ, адже вони відірвані від університетської освіти, їм важко обрати студента для аспірантури. Така співпраця є важливою, адже важко розпочати написання дисертації «з нуля», не маючи попередніх напрацювань із теми дослідження. Для того, щоб успішно реалізувати кандидатське дослідження, потрібно зі студентських часів сумлінно працювати над обраною темою.
Щиро дякую, Вікторе Анатолійовичу, за відповіді та приємну розмову. Сподіваємося і надалі бачити Вас у стінах Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка!
Максим Сльозкін, студент першого курсу магістратури історичного факультету, член Національної спілки журналістів України