Ми продовжуємо знайомити Вас із молодими поетками, студентами нашого вишу, в рубриці “Світ поетичного слова”.
Юлія Коробчук, магістрантка 1 курсу факультету української філології та журналістики
Я в рідний край думками повертаюсь…
Я в рідний край думками повертаюсь
І відчуваю вранішню росу.
Та знову зрозуміти намагаюсь,
Чи ще побачу десь таку красу.
До тебе повертаюсь, моя мамо,
Щоб обійняти, як було колись,
Пройти дощі, всі грози і тумани,
Що по душі із сумом розлились.
І знову час збігає непомітно…
Коли тривога серце полонить,
Я мамин усміх згадую привітний,
Ласкаве слово, що, як пісня все бринить.
Куди б мене ще не занесла доля,
Я знаю найсильніший оберіг –
Молитва мами, її тихе слово,
Що кличе знов мене на батьківський поріг.
* * *
Лунає в слові «мова» щось святе…
Лунає в слові «мова» щось святе,
В нім простота і урочисті ноти.
Ми мову любимо насамперед за те,
Що нам вона дає нові висоти.
Крізь темряву й густі тумани,
Крізь довгий дзвін тисячоліть
Для нас лишилась мова вічним храмом,
Духовним захистом в моменти лихоліть.
У кожнім слові – і любов, і промінь світла,
Безжурні миті й не одна сльоза з лиця.
Щасливі ми, що наша мова рідна
І до сьогодні всі об’єднує серця.
Її плекали й цінували, як перлину,
Щоб врятувати і від гніту вберегти.
І мову нашу й нашу Україну
Не вдасться ворогам перемогти.
Олександра Данчук, студентка 1 курсу природничого факультету
Чи чуєш…
Чи чуєш, друже, ти живий ще там,
В той час як ніздрі осінь нам лоскоче?
Новим чи не віддався почуттям,
Чи за минулим серце не стукоче?
Листопад тихо йде за небокрай,
Залишив листя – спогадів скелети.
Тепла від нових вражень не чекай:
Душа давно поринула в замети.
Чи чуєш: вітер вже сумний куплет
Про час забутий награва журливо?
Чи бачиш, як в пошані свій кашкет
Скида перед морозом все непевно?
Між нами – кілометри, цілий світ…
Так близько і водночас так далеко.
Хай вітер передасть тобі привіт:
“Без тебе, друже, так мені нелегко”.
Хай перший сніг заполонить усе,
І рік, немов пісок, крізь пальці, сплине.
Не знаю, друже, хто мені ти вже,
Та впевнена: мене ти не покинеш!
Пісня затишку
У шибку стукає осінній дощ,
Так проситься на мить у дім погрітись.
А Вересень біжить волоссям сторч…
Якби ж він міг назавжди залишитись!
На мокрому склепінні парасоль
Злилося в поцілунку жовте листя.
А чайник заспівав вже сі-бемоль –
За теплим чаєм долі дві зійшлися.
Кремсають лячно небо ластівки.
Хоч встигнуть би дістатися додому!
Життя підводимо ми підсумки
Під вічний цокіт друга-метронома.
Хай дощ хоч весь до краплі випада,
Багаж дерева скинуть свій змертвілий,
За чаєм дали волю почуттям,
Тягар думок скидаєм обважнілий.
У шибку стукає осінній дощ…
Зриває вітер вже листки останні.
Ми випускаєм із своїх пригорщ
Тепло сердець в минуле невблаганне…