«Якщо можеш не писати – не пиши», – відомий вислів невідомого автора. Але Олександр Жиго, котрий відвідав учора свою alma mater із презентацією поетичної збірки, не писати не може.
Більше того, не писати, у його випадку, було б злочином, бо творчість поета несе в цей світ красу слова, яскраві світлі образи та просту життєву мудрість.
11 жовтня в читальному залі №2 К-ПНУ відбулася творча зустріч із випускником історичного факультету, учителем історії за професією та поетом за покликанням Олександром Жиго.
Нещодавно світ побачила довгоочікувана збірка його поезій «Куди виводять відстані», і вірші, котрі раніше мандрували лише у віртуальному просторі, отримали, так би мовити, фізичне втілення, а пан Олександр люб’язно погодився поділитися ними з шанувальниками поезії загалом та його таланту зокрема.
Як усі справжні митці, пан Олександр дуже вимогливий до своєї творчості, а оскільки надзвичайно ерудований і має гарне почуття гумору, то поезії його, хоч невеликі за розміром та, з першого погляду, легкі, насправді дуже глибокі за змістом та часто багатозначні. Він майстер метафори та епітета, майстер короткого і влучного слова, що зачіпає за живе, тому відвідувачі читань отримали справжню естетичну насолоду.
Коротка довідка:
Олександр Жиго народився та до повноліття жив і навчався в Азербайджані, писав російською. Потім переїхав до України, де закінчив Кам’янець-Подільський державний університет. Сьогодні живе і працює в Кам’янці. Самостійно досконало опанував українську, дуже любить її, користується в побуті та пише українською.
А людині треба небагато,
А людині треба тільки дрібку:
Щоб зірки перелітали хату,
На столі духмяну хліба скибку.
Щоб світанок кожен був за свято,
Із рожевим покривом туману,
Щоб було кому «люблю» сказати
І почути відповідь жадану.
************************************************
Святі не ті,
Кому так німб пасує,
Чий одяг яскравіший снігу
Білого,
А ті, чия душа весь час
Пульсує
У темряві суспільства
Здичавілого.
Ірина Лук’янчук, провідний бібліотекар читального залу №1