Із легкої руки ініціативної студентської молоді Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у 2006 році було започатковано одноденну акцію масового одягання вишиванок. Завдячуючи інтернет-комунікації, подія набула розголосу не тільки в Україні, а й трансформувалася в глобальний міжнародний рух українців усього світу. Краса та магія української вишиванки настільки захопила, що сьогодні багато країн світу підтримали ідею відзначення Дня вишиванки, який проводять у третій четвер травня. Цьогоріч ця подія припадає на 19 травня. Першочергова ідея одягнути вишиванку стосувалася саме буднього дня, а не святкового, оскільки студентство в такий день перебуває на навчанні у звичних аудиторних реаліях, то чому б не похизуватися перед колегами своєю вишиванкою, а особливо такою, що має родову історію.

Вишиванка – це святковий натільний одяг, а не повсякденний. У будні українці носили так звані «буденки» – сорочки, на яких було мало вишиття або воно було відсутнє, а на свята одягали вишиті сорочки. Із плином часу вишиванка осучаснилася, але водночас залишилася такою, як і багато років тому, а людей у вишиванці чи одязі з елементами вишиття можна зустріти будь-якого дня.

Саме ж слово «сорочка» має корінь «сорок», тобто сорок енергій, які забезпечували людину захистом небес, як і сорок клинців у великодній писанці. Недаремно про щасливців говорять «народився в сорочці». Форма крою в неї символічна: прямокутник, тобто повністю закритий простір, що захищає власника від лихого ока. Вишивка наносилася насамперед із сакральною метою, як оберіг, що захищає частини тіла, незакриті одягом, тому спочатку вишивали краї одягу – комір, манжети і поділ – це ті місця, через які до тіла може пробратися зло. Не випадково наші предки вважали сорочку «замінником» тіла людини, нерідко в дитинстві мати одягала дитині сорочку навиворіт, щоб хтось її не зурочив. За повір’ям, негативна енергія, спрямована в людину злим оком, «зустрівшись» із сорочкою, що вивернута, не впізнає «жертву» і не заподіє зла.

У давнину вірили, що вишиванка оберігає людину, дарує їй добру долю та здоров’я. Матері вишивали своїм дітям одяг з особливою теплотою та любов’ю. Дитяче вбирання зазвичай шили зі старого одягу батьків, адже він багато разів прався і тому був м’який та не натирав ніжну дитячу шкіру, а ще він увібрав у себе батьківську енергію і силу, нею захистить, убереже дитину від лихого ока, зурочень, нещасть. Відповідно дівчинці сорочку перешивали з материнської, а хлопчику – з батьківської сорочки, таким чином дівчинці передавалася сила материнства, а хлопчику – чоловіча міць, то й оберегова вишивка, зрозуміло, на ній залишалася та ж, батьківська. Окрім оберігальної функції вона забезпечувала ще й зв’язок поколінь, спорідненість і спадкоємність. Велику енергетичну силу та магічні властивості мають вишиті сорочки, виготовлені з домашнього полотна, яке зберігає тепло рук рідних:Наймиліша для мене моя правишиванка.Полотно домоткане від моєї бабусі,

Дорога Україно, я тобою горджуся.

Етнологиня Оксана Косміна так пояснює магію процесу вишивання: «Голка береться трьома пальцями, якими людина і хреститься. На долоні сходяться всі лінії долі. А через руку в голку сходить енергія думки. Через вістря голки, через кожен стібок частина цієї енергії вшивається в полотно». На сьогодні модно та стильно одягнути вишиту сорочку свого роду, адже найбільш сильними є обереги, що передаються у спадок. Нерідко охочі зшивають давні взори, переносячи їх на нову сукню або оформляючи вироби за народними мотивами, зберігають багатовікові традиції народної вишивки, використовують колірні рішення, орнаменти, техніку виконання, характерні тій місцині, звідки родом предки. Недаремно вишивана сорочка була своєрідним паспортом українців, за яким розпізнавали людей із різних регіонів. Відчуваючи себе у єднанні з природою, дівчата полюбляють рослинну символіку, виконану технікою «гладь», «низь», «хрестик».

Орнаменти для дівчаток – це квіти, символ чистоти і процвітання роду. Ось чому весільне вбрання вишивають кольорами – дівчина готується стати берегинею роду, якому вона повинна забезпечити процвітання. Дівчата, у сім’ї яких був загиблий, з любов’ю і тугою вишивали візерунки маку на сорочках. Ніжна і тендітна квітка несе в собі незабутню пам’ять роду.

Наші предки знали спеціальні орнаменти, які допомагали множити рід. Це, передусім, ідеограма засіяного поля – ромб, поділений на чотири частини косим хрестом, і в кожній частині крапка – сім’я. Сорочки з такими візерунками вишивали і носили тільки молодята. Одяг із таким орнаментом носили до тих пір, поки чекали поповнення в сім’ї. На Вінниччині, наприклад, дівчата, котрі мріяли про заміжжя, вишивали на грудному тлі сорочки собачок, які розміщувалися один за одним у ряд нерозривно з’єднаних у вишитті. Такий орнаментальний малюнок був оберегом дівування та пророцтвом гарної долі. Після весілля вишиття виторочувалося, а вивільнений простір зашивали іншими оберегами сімейного життя. У жодному випадку не можна було продавати чи дарувати комусь із нерідних свою весільну сорочку, адже «Продаси сорочку – продаси своє щастя». Після одруження власноруч вишиту обрядову сорочку господиня одягала дуже рідко – тільки з нагоди родинних свят. Із часом у міру своїх фізіологічних змін (дорослішання, народження дітей) вона, як пам’ять про знакову подію у житті і як оберіг сімейного щастя та затишку, зберігала її на дні скрині – весільного приданого від батьків. У менш заможних родинах її використовували частіше, а коли вона втрачала свій естетичний вигляд, то відпорювали рукави (на рукавах найбільше вишивали символи-обереги сімейного життя) і також зберігали у тій же скрині. «То на смерть» – так трактують свої дії господині, або: «Мене у ній (весільній сорочці) поховають». І звісно, за традицією, так і діється: у збережену весільну сорочку після смерті одягають її власницю, в іншому випадку – на дно домовини кладуть тільки вишиті рукави. Так здійснюється остання воля її власниці, що засвідчує вірність того «голубиного кохання» (голуби обирають собі пару одну на вік), вишитого колись символами пташиного світу на весільному рушникові. У такий спосіб стверджується народна мудрість про «кохання до гробу», тобто на все життя. А звичай хоронити людей у весільних сорочках означає: «щоб душі чоловіка і дружини могли зустрітися і на тому світі».

Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, відрізняються одна від одної орнаментом, технікою виконання і гамою кольорів. У подільському регіоні своєрідним оберегом була традиція вишивання на видимих частинах сорочки ініціалів її власниці або прізвища та імені батька в декодованому вигляді. Знаючи таємні візерункові коди-символи вишивкового алфавіту можна було дізнатися про ім’я вишивальниці та час виконання роботи. На сьогодні в «Інтернеті» є багато сторінок, де можна знайти, згенерувати свій код, вписати будь-яку інформацію, посилання на сайт та інше. Нещодавно в мережі з’явилася інформація про креативну вишиту чоловічу сорочку з QR-кодом, де її власник згенерував своє прізвище, ім’я, по батькові та персональний сайт. Кожна вишиванка – неповторна, як і доля її користувача.

Традиція вшанування вишиванки в сучасних умовах російської агресії проти України, коли ціллю окупантів є знищення етнокоду нації та поработіння його носіїв, є надзвичайно актуальною, а ще одягти вишиванку в такий день вважається ознакою хорошого тону.

Сорочка-вишиванка: Модно! Стильно! Естетично! Патріотично!

Валерій Щегельський, старший викладач кафедри історії української літератури та компаративістики, завідувач навчально-наукової лабораторії етнології