Реалії сьогодення стали викликом для всіх нас, змусили переоцінити своє життя. Як висловити біль, розпач – і водночас надію на краще майбутнє? Як упорядкувати думки, правильно розставити акценти? Як за допомогою ораторського тексту найточніше передати не лише власні, але й колективні переживання? У кожного своє бачення, свій стиль…

Пропонуємо до вашої уваги есе, написане і виголошене чудовою талановитою дівчиною, яка вивчає полоністику на факультеті іноземної філології та бере участь у роботі студентського Ораторського клубу. Катерина Соколова (Pol1-b19) зараз працює за кордоном, продовжує навчання онлайн та мріє повернутися до рідної домівки. Сподіваємось, міркування Катерини віднайдуть відгук у багатьох душах.

Фраза, що змінила моє життя

Чи може одна фраза змінити життя? Твердження для роздумів… Достатньо тільки фрази чи потрібно підґрунтя для неї – якась екстраординарна подія? Останнім часом подій нам точно вистачало…

Ще півроку тому, аби написати цей текст, я б перерила весь Інтернет в пошуках розумної філософської цитати, наче для посту в Instagram. І це було б так безтурботно і звично: просто шукати фразу, яка «кардинально змінює життя». Але сьогодні все по-іншому.

Дзвінок біля четвертої ранку. Батько бере слухавку, і його голос із сонного вмить перетворюється на серйозний і зосереджений. Звук реактивних літаків, що злітають один за одним… І хоча в моєму житті подібна сцена не вперше (я з сім’ї військового), але саме цей момент навічно закарбувався в пам’яті як переломний.

Все було зрозуміло без слів, але батько промовив: Прокидайся, збирай речі … А потім – ще ледве чутно собі під ніс: Знову. Це третя війна в його житті.

Не було часу думати, не було коли емоцінувати, я вмить зрозуміла, що змін не уникнути. Зібрала найнеобхідніше. Кумедно: все, що мені потрібно, вміщається в рюкзак…

Потім була поїздка під ракетами, замість світанку – заграва від працюючої ППО і палаючого вдалині аеродрому.

Кілька днів паніки, обладнаний підвал, цілодобові новини… Подорож через чотири країни, нові люди, ризиковані вчинки, на які я ніколи не наважилася б раніше. Але це сталося. Звичні «проблеми» відійшли на задній план, навіть фізіологічні потреби відчувалися не так гостро. Хвилювали тільки психологічне здоров’я, зв’язок з рідними й нова порція безперервного ефіру. День за днем я просто робила, що могла, і нічого не планувала, але все це невідворотно змінювало мене.

Для кожного з нас та фраза перемкнула щось усередині, ми стали добрими до своїх і безжальними до ворогів. Люди, які ще вчора принципово не працювали безоплатно, сьогодні шукають можливість допомогти ЗСУ чи переселенцям – плетуть сітки, мішають коктейлі Молотова, готують чай на кордоні, забирають тварин з покинутих квартир. У кожного зараз свій фронт. Сусіди в селі не сваряться за межу, а разом перечікують тривогу, підтримуючи один одного. Гроші відкладають не на поїздку до теплого моря, а на тепловізор або бронежилет. З кожним новим етапом війни змінюється лише різновид корисної праці, але не бажання допомогти. І я впевнено можу сказати, що з усіх змін останніх часів мені найбільше подобаються оновлена людська свідомість та національна самоідентифікація.

Для мене – як і для кожного українця – та ранкова фраза стала чимось більшим, ніж просто набір слів. Вона коштувала звичного життя в обмін на задзеркалля… Вийти з нього неможливо, та й ігнорувати годі. Але я навчилась жити по-новому заради ще однієї фрази: Ми перемогли, повертайся додому!

Керівник клубу Тетяна Білоусова,

студентка 3 курсу факультету іноземної філології Катерина Соколова (Pol1-b19)