01 листопада відбулася онлайнова зустріч із українським письменником Володимиром Рафєєнком. Основою для розмови став роман «Мондеґрін» — дуже виразний взірець постмодерністської поетики й постколоніалізму.
До зустрічі долучилися науково-педагогічні працівники кафедри історії української літератури та компаративістики й здобувачі другого (магістерського) рівня вищої освіти спеціальностей 035 Філологія та 014 Середня освіта (Українська мова і література).
У «Мондеґріні» у дивовижний спосіб сконденсовано все, що суто з технічного боку потрібно було б викладачеві сучасної української літератури в розмові про український постмодернізм, а ще постколоніальна оптика, яка дуже органічно поєдналась із постмодернізмом у країні, котра переживає століття імперського тиску й створює візії на те, як далі з цим поратись у світі, де західна культура з її глобалізмом так само становить загрозу стирання своїх культурно-ціннісних маркерів. А тут іще й магічний реалізм маркесівського штибу, однак накладений на українські реалії й утілений, зокрема, в образі Кобилячої Голови.
Украй важливим є й те, що всі ці світоглядні й естетичні проблеми осмислені автором, який сам є уродженцем Донецька, раніше російськомовним українцем і навіть титулованим російськомовним українським автором: це дає нам іншу, «незахідняцьку», а від того доволі унікальну й, без сумніву, цінну оптику проблеми, немовби розкриваючи всі кровоточиві рани.
Тези із зустрічі, які найбільше вразили:
- Розуміння патріотизму донеччанами: як сказав Володимир, до певного більш свідомого віку він був абсолютно переконаний, що Україна як така, сутнісно, це зовсім не захід країни. Навпаки, що Донецьк – це і є Україна, що донеччани – це і є взірець патріотизму й національного духу, а те, що за межами цього регіону, не є автентично українським.
- Письменник – це лише інструмент, тому письменник сам собою важить украй мало.
- Письменник нікому нічого не повинен.
- Будь-який читач важливий.
- Немає правильного чи хибного сприйняття й тлумачення тексту.
- Не прив’язуватись до матеріального: Володимир у Донецьку покинув 4000-тисячну бібліотеку, потім ще раз кидав книги, коли його вивозили з-під обстрілів в Ірпені. Усе, що потрібно людині для життя, завжди є в ній самій – у людині.
- Література, як і будь-яке інше мистецтво, важливі. Годі шукати в мистецтві якихось певних алгоритмів дій, це не інструкція! Людина, яка згідно з дослідженнями має 90% схожості зі свинею й 98% із шимпанзе, чи не мистецтвом єдиним і будує себе як істоту іншого ґатунку. Іншими словами, мистецтво й робить з людини Людину – такою, якою людина хоче себе бачити у світі інших земних створінь.
Останнє – дуже переконлива відповідь на питання «А для чого взагалі література?», «А для чого взагалі читати?», із якими так часто стикаються філологи.
Враженнями про зустріч поділилися студенти й викладачі:
Катерина Василинчук: «Напевно, найбільше у словах пана Володимира відгукнулось те, що письменник не має знати, що правильно, а що ні. Кожен сам вирішує, як і коли він хоче бути щасливим. Фраза «колеги по буттю» тепер мусить з’явитись у моєму лексиконі, бо то так гарно! Найкраще, що може сказати автор про свою книгу, — вона підходить для кожного. Чи ти філолог з багажем теорії літератури, чи пересічний читач, який не буде розмотувати клубки ниток-алюзій. Головне – читати. Свідомо. Власними зусиллями. У потрібний час»;
Аліна Ковальчук: «Нам було цікаво: саме те, про що говорили сьогодні: текст розуміти не варто, головне відчути, домислити, стати співтворцем. Його історія болюча, у ці моменти ми розуміли, наскільки важко й страшно, те, що переживають ці люди… І те, про що Володимир говорить і пише. Найбільше мене вразили слова про радість: щоб стати людиною, ми й так переживаємо багато горя, але навіть серед цього всього потрібно шукати промінчики світла. Мене також глибоко зворушили слова Володимира Рафєєнка про його рідне місто, яке зараз окуповане. Усе матеріальне залишилося там, але в серці він несе найцінніше, що ніякі обставини не можуть забрати. І, звісно, мене вразили слова про мову, бо вона є основою нашої ідентичності, формує нас як людей. Від того, як ми ставимося до своєї мови, залежить не тільки наш культурний розвиток, а й майбутнє нашої держави. А свідомий вибір Володимира Рафєєнка говорити і писати українською є дуже важливим, попри те, що він жив в російськомовному середовищі і здобував освіту російського філолога»;
Вікторія Компанієць: «Я спочатку відчувала якусь певну напругу. Мені було страшно, тому що минула зустріч із письменником [Андрієм Сніцарчуком] була більш легка. Але потім, уже до середини, стало зрозуміло, що, можливо, йому просто боляче говорити на такі теми: про війну, про Донецьк, і потрібно просто більше зрозуміти його. Під кінець зовсім по-іншому все сприймалося. Для нас це безцінний досвід!»;
Тетяна Мельничук: «Дякую за можливість побувати на такій зустрічі! Вийшла дуже цікава розмова».
Любов Расевич, кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри історії української літератури та компаративістики: «Тут просто хотілось слухати. Це була якась магія. Після зустрічі переживала неймовірне відчуття умиротвореності, гармонії з собою. Що важливо, Володимир не втомився від нас, а навіть запропонував подальшу співпрацю! Я вражена такою відкритістю!».
Далі декілька цитат з роману «Мондеґрін»:
- Мова — це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує.
- Мова повинна бути живою й важливою. Це їй так потрібно, не нам.
- Асимілюватися — цілком зрозуміле бажання в місті, де, починаючи з палеоліту, місцеві мешканці просили Путіна ввести війська.
- Соромилися ці хлопці своєї мови й одночасно самих себе соромилися перед цією мовою. І меншовартість, і велика, справжня ірландська гордість кипіли в узварі їхньої блискавично-провінційної свідомості.
- Ти сам у цьому місті — нікому не потрібна й дурнувата крихітка світла, мікрон тепла, сірий мозок, чорні очі, жовті пасхальні яйця, вічно незадоволений жезл любові, печінка, що жадає «Боржомі», сонце, що світиться червоною зірочкою десь у грудях, карколомна і підступна штука, яка називається «я».
- Чи все ж таки є певні філософські координати, де зникає національне і вступає на свій важкий і беззмістовний шлях суто людське?
- Стільки тварин у нашому суспільстві, що мавпи — це навіть не пів правди.
- Коротше кажучи, навіть віслюкові ясно: слідкуєш ти за мапою чи ні — рух поїздів метрополітену від цього не залежить. Як і твоє життя загалом.
- Мова — це багато чого. Але вона повинна бути потрібною. Тоді ти її вживаєш, а вона тебе будує.
- Мова повинна бути живою й важливою. Це їй так потрібно, не нам.
- Асимілюватися — цілком зрозуміле бажання в місті, де, починаючи з палеоліту, місцеві мешканці просили Путіна ввести війська.
- Соромилися ці хлопці своєї мови й одночасно самих себе соромилися перед цією мовою. І меншовартість, і велика, справжня ірландська гордість кипіли в узварі їхньої блискавично-провінційної свідомості.
- Ти сам у цьому місті — нікому не потрібна й дурнувата крихітка світла, мікрон тепла, сірий мозок, чорні очі, жовті пасхальні яйця, вічно незадоволений жезл любові, печінка, що жадає «Боржомі», сонце, що світиться червоною зірочкою десь у грудях, карколомна і підступна штука, яка називається «я».
Дякуємо пану Володимиру за відкритість, цікаву та щиру розмову! Сподіваємось на подальшу співпрацю!
Любов Расевич,
кандидат філологічних наук,
старший викладач кафедри історії української
літератури та компаративістики