Ми продовжуємо знайомити Вас із  молодими поетками, студентами нашого вишу, в рубриці “Світ поетичного слова”.

Юлія Коробчук, магістрантка 1 курсу факультету української філології та журналістики

 

Я в рідний край думками повертаюсь…

Я в рідний край думками повертаюсь

І відчуваю вранішню росу.

Та знову зрозуміти намагаюсь,

Чи ще побачу десь таку красу.

 

До тебе повертаюсь, моя мамо,

Щоб обійняти, як було колись,

Пройти дощі, всі грози і тумани,

Що по душі із сумом розлились.

 

І знову час збігає непомітно…

Коли тривога серце полонить,

Я мамин усміх згадую привітний,

Ласкаве слово, що, як пісня все бринить.

 

Куди б мене ще не занесла доля,

Я знаю найсильніший оберіг –

Молитва мами, її тихе слово,

Що кличе знов мене на батьківський поріг.

* * *

Лунає в слові «мова» щось святе…

Лунає в слові «мова» щось святе,

В нім простота і урочисті ноти.

Ми мову любимо насамперед за те,

Що нам вона дає нові висоти.

 

Крізь темряву й густі тумани,

Крізь довгий дзвін тисячоліть

Для нас лишилась мова вічним храмом,

Духовним захистом в моменти лихоліть.

 

У кожнім слові – і любов, і промінь світла,

Безжурні миті й не одна сльоза з лиця.

Щасливі ми, що наша мова рідна

І до сьогодні всі об’єднує серця.

 

Її плекали й цінували, як перлину,

Щоб врятувати і від гніту вберегти.

І мову нашу й нашу Україну

Не вдасться ворогам перемогти.

 

Олександра Данчук, студентка 1 курсу природничого факультету

Чи чуєш…

Чи чуєш, друже, ти живий ще там,

В той час як ніздрі осінь нам лоскоче?

Новим чи не віддався почуттям,

Чи за минулим серце не стукоче?

 

Листопад тихо йде за небокрай,

Залишив листя – спогадів скелети.

Тепла від нових вражень не чекай:

Душа давно поринула в замети.

 

Чи чуєш: вітер вже сумний куплет

Про час забутий награва журливо?

Чи бачиш, як в пошані свій кашкет

Скида перед морозом все непевно?

 

Між нами – кілометри, цілий світ…

Так близько і водночас так далеко.

Хай вітер передасть тобі привіт:

“Без тебе, друже, так мені нелегко”.

 

Хай перший сніг заполонить усе,

І рік, немов пісок, крізь пальці, сплине.

Не знаю, друже, хто мені ти вже,

Та впевнена: мене ти не покинеш!

Пісня затишку

У шибку стукає осінній дощ,

Так проситься на мить у дім погрітись.

А Вересень біжить волоссям сторч…

Якби ж він міг назавжди залишитись!

 

На мокрому склепінні парасоль

Злилося в поцілунку жовте листя.

А чайник заспівав вже сі-бемоль –

За теплим чаєм долі дві зійшлися.

 

Кремсають лячно небо ластівки.

Хоч встигнуть би дістатися додому!

Життя підводимо ми підсумки

Під вічний цокіт друга-метронома.

 

Хай дощ хоч весь до краплі випада,

Багаж дерева скинуть свій змертвілий,

За чаєм дали волю почуттям,

Тягар думок скидаєм обважнілий.

 

У шибку стукає осінній дощ…

Зриває вітер вже листки останні.

Ми випускаєм із своїх пригорщ

Тепло сердець в минуле невблаганне…