«Музей покинутих секретів» – така собі детективна родинна саґа. Головні герої, журналістка і торговець антикваріатом, намагаються розібратися в сплетіннях минулого своїх і сусідніх родин, сплетіннях, замішаних на крові, зраді, вірності й пов’язаних із історією, починаючи від середини XX століття: УПА, Голодомором, відлигою тощо. Доволі символічно, що події роману завершуються теж у доволі помітний історичний момент, у 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Адже «Музей покинутих секретів» багато в чому є саме романом про гідність, про вибір, про змагання між цинізмом й ідеалізмом, словом, про все те, що так виразно зматеріялізувалось у повітрі 2004 року.
Дія різних розділів роману (Забужко дала їм назву «зали») і менших частин відбувається в різний час, їх написано з перспектив різних персонажів. Авторка зуміла зробити їх текстуально відмінними і водночас гармонійно поєднуваними естетично.
Сюжетні перипетії роману автоматично роблять оповідь цікавою. Адже приватний вимір монументальної історії – тема, до якої тільки береться українська література, і її детективність безпомилково грає на руку будь-якому авторові. Усі сюжетні ниточки під кінець величезного 832-сторінкового тексту збігаються докупи, все переплітається, і спершу це породжує комічний ефект, мовляв, просто тобі стереотипна індійська мелодрама, але потім приходить розуміння, ґрунтоване на елементарному досвіді: справді, в певні напружені ключові моменти обставини мають таку властивість несподівано збігатись, отже, в цьому сенсі підхід Оксани Забужко до матеріалу навіть реалістичний.
Безперечно, українська художня література потребувала такої книги. Книги про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей. Книги про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом. Книги, яка стала б повноцінним наративом УПА в сучасній літературі і художньо реставрувала дух боротьби за українську державу 1940-х років. «Музей покинутих секретів» претендує на заповнення цих ніш і стає помітною віхою в нашій суспільно-історичній белетристиці. Можна тільки милуватися колосальною роботою Оксани Забужко з документальними джерелами та її тонким нюхом на культурно значущі деталі.
Ця книжка – передусім для людей емоційних, небайдужих і, напевно, нескептичних. Інших читачів, підозрюю, фірмовий темперамент Забужко не надихне й не розчулить.
Лілія Надвідна,
кореспондент газети