Волею випадку на місяць я потрапила в коло майстрів медійної справи. Провідний телеканал України. Я бачила як це все робиться зсередини. Більше того, я сама робила те, чим кожного дня займаються працівники «1+1 media».
Підходжу квапливо до будинку по вулиці … нічим не особливого на перший погляд.У столиці таких тисячі. Офісна будівля. Нова. У старому, але , порівняно, тихому районі Києва.
Усе цивілізовано. Усіх далі холу не пропускають. Хоча, якби мене й не пропустили, «потусити» на диванчиках було б теж гарною ідеєю. Але, дочекавшись кореспондента ТСН, за яким всю літню практику я була прикріплена, масштабу моєї ошелешеності не було координат! Бачиш щодня цю людину по ТБ, спостерігаєш за його досконалою роботою, уявляєш себе на його місці… А тут, журналіст ТСН стоїть просто перед тобою, посміхаючись, запитує твоє ім’я, аби переконатися, що я – саме та практикантка. Коротке знайомство. А приємностей…
Видали тимчасовий пропуск. Суворо на … поверх. Око впало на бейдж кореспондента. У., з його фото. Пише «працівник 1+1 media». І перше думка: «Як я теж собі такий хочу!» З МОЇМ ім’ям, з МОЇМ фото.
Зайшла на студію. Усе у суворих тонах – біле-сіре-чорне. Тиша. Ну, звісно, тиша! Тут працюють ті, хто щоденно інформує українців. Хоча чути лише стукіт клавіатури і трохи жіночих голосів. Увійшла до великої, колись просторої зали, яка тепер майже повністю інвентаризована меблями, технікою. Усе в символічних кольорах. Не сіро-біло-чорне, як то було при вході. Біло-червоне. Кров з молоком. ТСН!
Роззявила рота (подумки, звісно ж. Не можу ж я собі дозволити такого перед професіоналами, ато ж складеться перше враження!), оглядаю кожен сантиметр студії, не кидаючи погляду на працівників. Поки що… І тут цей момент, коли практично кожен кидає в тебе зором, ніби питає: «А це хто?». Ну, кореспондент-вчитель, розуміючи, в якому становищі я зараз знаходжуся, представляє мене на загал: «А це наша практиканточка!». І всі, ніби з полегшенням, знову ввімкнули функцію «work». Я гадаю, в цей момент стояла з червоними щоками. Таке буває, коли на тебе дивляться люди, на яких ти рівняєшся, в яких вчишся! Коли ти хворієш журналістикою, то бажаєш вловити кожен новий елемент, пов’язаний із справою життя.
Перший «виїзд». Так узагальнено журналісти називають подію, на яку, власне, й прибувають, аби потім поінформувати про неї суспільство. Виходимо до пункту видачі техніки, чекаємо оператора, а потім й водія з автівкою. Їдемо до зали інформаційного агентства УкрІнформ, там буде прес-конференція із речником РНБО. У процесі. Конспектуєш найнеобхідніше, аби потім спробувати щось написати. Як виявиться далі – те, як ти пишеш для газети – зовсім контрастне для матеріалів на ТБ.
А потім дивишся на пані Таран, Мосейчук, Падалко… Слухаєш кореспондентів, спостерігаєш за ними не через блакитний ящик, а через блакитні сітківки. Бачиш худющу Фреймут біля входу і не таку вже й негарну Катю Осадчу без мекй-апу. А, їдучи з чергового виїзду, поглядом зустрічаєш колись свого кумира – Рибака-скрипаля. Була б я зараз в класі 9, на льоту вистрибнула б із машини і кинулась за автографом.
У останні дні своєї мега – практики я вже й не відчувала себе просто практиканткою. Звикаєш до хорошого дуже швидко. Часом чудувалась, як легко й порівняно швидко можна уявити себе на робочому місці своєї мрії. Я не маю в цьому сумнівів, адже в достовірності інформації, яку подає в маси ТСН я переконана на 100 %. Бо теж її готувала. Тут люди працюють для інших людей. Гадаю, кожен працівник новинного відділу телеканалу 1+1 під абревіатурою ТСН розуміє й таке значення: «ТИ СЛУЖИШ НАРОДУ!».
У цьому невеличкому репортажі, гадаю, не варто описувати кожен мій день. Чесно, аби висловити все своє захоплення, навіть така магічна штука, як слово, ніяк не зможе допомогти. Лаконічно описуючи враження, скажу: «Школа!». Ось, дійсно місце для того, аби чогось навчитись. Я не кажу, що лави універу не дають знань. Дають. Але теорія і ПРАКТИКА – речі настільки протилежні, майже контрастні, що одразу розумієш різницю й ціну цим речам!
Іванна Шептицька,
кореспондент газети