Після смерті Т.Г. Шевченка відбулось чимало видань його творів до початку ХХ ст. Але сучасні літературознавці зі мною погодяться, що кожне з них мало свої вагомі недоліки. Ще в 1899 р. Сергій Єфремов неначе передрікав: “Треба мати на увазі ще й те, що до року 1911, коли настануть 50-літні роковини смерти Шевченка і коли твори його, по росийским законам, зроблять ся громадською власністю, лишаєть ся тільки 12½ літ <…> Коли минетъся особиста власність на твори <…>, тоді чимало крамарів почнуть видавати «Кобзаря» і друкуватимуть, певна річ, з останнього видання з усіма помилками і недоглядами. Сотні тисяч недоладно виданих «Кобзарів» розійдеть ся поміж читачами, ширячи крізь непевні відомості про поета і його творчість…”.

Утім, коли з’явилася реальна потреба здійснити глибокі наукові, системні текстологічні дослідження автографів для опублікування повного “Кобзаря”, громадськість згадала про письменника та літератора В.М. Доманицького. Саме під його редакцією майже через 40 років після смерті геніального поета і митця вийшло 3-тє видання “Кобзаря”, найповніше за всі попередні.

Відомий український історик, учень Володимира Антоновича, Василь Доманицький (1877-1910) впродовж свого досить короткого життя, окрім здобутків в історичній науці, прекрасно реалізувався як літературний критик, філолог, фольклорист та бібліограф. Будучи земляком Великого Кобзаря, молодий і завзятий дослідник прагнув віддати шану Тарасові Шевченку в своїх наукових студіях. Без перебільшення, монографічну працю “Критичний розслід над текстом Кобзаря” можна сміливо назвати зразком шевченкознавчої класики. У ній зібраний матеріал найточнішого аналізу тексту творів Тараса Шевченка. Більшу частину текстів В.Доманицький подав на підставі вивчених автографів. Дослідник працював над нею під час редагування та впорядковування нового, більш повного видання “Кобзаря” – тому обидва видання створювались синхронно. Редактор намагався створити повний, не спотворений цензурою “Кобзар”, очистивши його від огріхів і «чужих текстів» попередніх видавців.

Уперше авторські права на видання “Кобзаря» київська Стара Громада викупила в спадкоємців Т. Шевченка, його братів Осипа та Микити, за 5 тис. крб. у 1873 р. Із с. Кирилівки Звенигородського повіту до столиці їх привіз Олександр Русов і згодом видав у Празі двотомного “Кобзаря” (1876), що мав багато цензурних пропусків. У Львові вийшло також кілька видань віршів Шевченка за редакцією Юліана Романчука.

Коли в Петербурзі була організована українська громада, редагування, за спогадами Софії Русової, “доручили молодому дуже симпатичному вченому В. Доманицькому…”. Нарешті, 25 листопада 1905 р. дозвіл на друкування “Кобзаря” було одержано. Обраний редактор Доманицький отримав доручення від вище згаданої петербурзької видавничої комісії на всебічне і повне текстологічне вивчення Шевченкової спадщини.

Молодий учений з притаманною йому ретельністю і відповідальністю взявся за працю. Одним із перших за межами Російської імперії його підтримав і дружніми порадами, і конкретною допомогою Іван Франко, пообіцявши надіслати деякі автографи з фондів НТШ. У листуванні вони домовились про взаємний обмін відбитками аркушів різних варіантів Шевченкових видань.

Для В. Доманицького 1906 рік був часом активного нагромадження матеріалу, завершення великої аналітичної монографії “Критичний розслід над текстом “Кобзаря”, яка одразу після виходу принесла йому славу видатного текстолога-шевченкознавця. У свою чергу, Франкова праця значно пришвидшилась після того, як київський товариш надіслав йому свій робочий примірник “Кобзаря” з власними правками та приписками. Іван Якович надсилав тексти для наукового редагування в галицьке місто Закопане (нині – територія Польщі), де лікувався Василь Миколайович у санаторії від туберкульозу. Доманицький по кілька разів перечитував його міркування стосовно всіх шевченкових видань і щиро радів тому, що їхні погляди та оцінки збігаються.

Молодий учений виявив не одне редакторське свавілля. У своєму аналітичному дослідженні зауважив про недбалу редакцію Ю. Романчука. Молодий текстолог вирішив будь-що виправити масу дурниць, допущенних попередніми редакторами, практично з жадобою накинувшись на всі доступні джерела: рукописні (автографи (270), копії (18), авторизовані списки), друковані (прижиттєві та післяжиттєві видання), архівні документи, особисті листи. Встановивши ідентичність творів, частково упорядкував їх хронологію написання.

В. Доманицький вперше опублікував низку невідомих до того часу віршів та аргументовано заперечив авторство Шевченка щодо кількох поезій. Для індетифікації текстів довелося працювати в Шевченківському відділі Чернігівського музею імені В.В. Тарновського (у ньому зберігалися Шевченкові рукописи, автографи, малюнки, офорти, власні речі поета – всього 758 експонатів), Румянцевському музеї в Москві, де він опрацював автографи “Кобзаря”. Також побував у архіві жандармського “Третього відділу”.

На перше місце редактор ставив дослідження особливостей перебігу творчого процесу поета, він прагнув з’ясувати історію задуму і появу кожного поетичного рядка, автентичність і повноту тексту, цензурні спотворення, редакторські виправлення та інші істотні втручання. Вчений прослідкував за всіма публікаціями в пресі, де з’являлося ім’я Т. Шевченка. Найцінніше, що мав під рукою, це «захалявні книжки», написані Шевченком на засланні – їх свого часу придбав Володимир Науменко. Найголовніші зауваження та пояснення до текстів творів Шевченка редактор подав у кінці книги в “Примітках”. У своїй передмові розповідав про свою діяльність як упорядника. Методика підготовки книги до друку передбачала збереження слів та знаків пунктуації згідно з Шевченківським варіантом.
На вересень 1906 р. основна частина роботи по підготовці до друку була виконана. Але не обійшлося без конфліктного моменту – на завершальному етапі створення макету коректори розставили твори на свій розсуд, не проконсультувашись з упорядником. Доманицький обурився і більше нікому не довіряв коректури. Хоча запис, зафіксований на обкладинці, ніби-то свідчить, що книга побачила світ у 1907 р., але його лист Петру Стебницькому вказує саме на 1906 рік: “Тепер про “Кобзаря”. Шкода, що Ви не писали, як іде він: скілько – більш-менш розійшлося кожного видання?…”. Уперше були надруковані твори “Юродивий”, “Марія”, “І Архімед і Галілей”, повні тексти поем “Сон” і “Кавказ”, подано в основному правильну хронологію віршів. Усього вміщено 215 творів, не перевіреними за рукописами залишилося лише 8.

Було видано три види “Кобзаря”: дорогий, вартістю 3 крб. (наклад 2 тис. прим.); середній, вартістю 1,5 крб. (7 тис. прим.); дешевий – 69 коп. (25 тис. прим.). У всіх примірниках текст був однаковий. Різниця полягала лише в більшій кількості ілюстрацій та приміток до тексту в кінці книги у перших двох варіантах.

Зі своєю появою книга одразу ж отримала багато схвальних відгуків і вважалась солідним, дійсно повним виданням. С. Єфремов відзначив, що саме за сприяння Доманицького “Кобзар” набув вигляду близького наукового видання. Про виснажливу і напружену роботу писав і Ф.Матушевський, згадуючи як редактор по-дитячому радів, коли знаходив новий твір чи автограф Шевченка та як обурювався на помилки попередніх видавців. З його слів виявилось, що літературознавець вів нелегальне або напівлегальне життя за чужим паспортом у Петербурзі, переховуючись від арешту. Доманицький і сам стверджував, як сидячи за реліквіями, не раз думав: “Ну що, як мене десь вислідить шпиг, поліція цієї ночі набіжить і заарештує за всім цим добром? Про мене – кат його бери, а от що, думаю, може пропасти. Тоді на моїй душі гріх тяжкий, непрошенній…”.

Неймовірна популярність першого наукового і найповнішого “Кобзаря” змусила видавничу комісію на початку березня 1907 року готувати і видавати друге видання тиражем у 25 тис. примірників. Доманицький був вкрай збентежений своєю хворобою, через яку міг і не встигнути допрацювати книгу. Лише після його смерті завдяки П. Стебницькому громадськість довідалася, яким чином був накладений арешт цензурою, про вилучені примірники, про судову тяганину з цього приводу.

До другого і третього видань “Кобзаря” редактор додав статтю “Життя Тараса Шевченка”, що після його смерті була видана окремою брошурою в 1918 р. Віднайшовши низку Шевченкових творів, написав ще одну свою працю “Новознайдені поезії Шевченка”. За словами Олександра Лотоцького, його товариш планував написати статтю про Тараса Григоровича до української енциклопедії. У липні 1910 р. учений поставив питання про видання “Словника Шевченкової мови”, але для цього треба було видати всю літературну спадщину Т. Шевченка. На жаль, йому завадили в цьому і репресії проти 3-го видання “Кобзаря”, і апогей смертельної хвороби. Перелік наукових здобутків підтверджує, що шевченкіана Доманицького не обмежувалася лише виданням повного “Кобзаря” та “Критичним розслідом”.

“Ще той не вмер, хто живе в своїх працях, а Доманицький живе і житиме і в “Кобзарі …”– висловився побратим покійного редактора С. Єфремов. Дійсно, це було останнє видання творів Шевченка перед їх передачею у громадську власність (після відзначення 50-ліття смерті). Редактор був настільки одержимий любов’ю до творчості Шевченка, що запалював нею всіх навколо, зокрема і Богдана Лепкого. Перед від’їздом на лікування до Аркашону він передав товаришу усі напрацювання і подарував свій єдиний примірник 2-го видання. Згодом той видав “Кобзар” у останній редакції В. Доманицького.

Ольга Комарова,
гол. редактор газети

*Спогади діячів відтворено за старим стилем та правописом.