Миронова Світлана Петрівна – доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри колекційної педагогіки та інклюзивної освіти факультету корекційної та соціальної педагогіки та психології Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

– Що вас спонукало до вивчення такої науки як дефектологія?

– Учителем я хотіла бути завжди. З дитинства гралася “в школу”: дідусь мені змайстрував дошку з крейдою, на якій я писала, хоча мама хотіла, щоб я стала лікарем. І, напевне, її бажання було почуте згори (посміхається), адже професія дефектолога поєднує в собі і професію лікаря, і професію олігофренопедагога.

– Якими досягненнями в цій галузі ви пишаєтеся найбільше?

– Захистом докторської дисертації. Не знаю, чи я буду скромною в інтерв’ю, але пишаюся тим, що мої книжки потрібні іншим, що люди використовують їх у своїй роботі. Це спонукає мене працювати далі.

– Змінили б ви свій вибір, якщо обставини вашого життя склалися б інакше?

– Думаю, що ні.

– З якою сферою діяльності ви б пов’язали своє життя, окрім дефектології?

– Я люблю все, що можна робити руками: наприклад, плести, в’язати. Люблю читати

– В чому полягає найбільша складність обраної вами професії?

– У тому, що суспільство не повністю розуміє необхідність спеціального педагога через дуже велику кількість стереотипів. Люди вважають, що діти з порушеннями розвитку не мають права на життя, що повинна бути евтаназія. На жаль, дуже багато таких поглядів і їх доводиться спростовувати, витрачаючи на це час і зусилля, які можна було б витратити на виховання дітей.

І другою великою проблемою є безвідповідальне ставлення батьків до виховання своїх дітей. І це найбільший біль, який викликає занепокоєння у нас. Часто батьки просто не бачать в дитині особистість. Іноді через дітей батьки реалізовують власні амбіції.

– Що для вас є найбільшим натхненням у вашій роботі?

– Очі дітей. Коли бачиш, як вдається переконати батьків у правильності нашої методики виховання, коли бачиш, що дитині допомогло те, як ти з нею особисто попрацював, – це рухає тебе вперед. По-друге, у мене дуже багато моїх учнів, які стали педагогами, які є успішними фахівцями своєї справи, які захистили дисертації, – це дуже тішить, і я щиро радію їхнім успіхам. Вважаю, якщо учень починає перевершувати вчителя, значить це справжній вчитель.

– Які якості у студентів вам подобаються найбільше?

– Самостійність, бажання відстояти свою точку зору не через “голі” амбіції, а з професійних мотивів, активність

– Які проекти ви хочете реалізувати найближчим часом?

– Планую опублікувати підручник “Педагогіка інклюзивної освіти”. Ще хочу ініціювати колег до підготовки навчально-методичного посібника, або монографії, присвяченої сімейному вихованню дітей із психофізичними порушеннями

– Порекомендуйте книжки, у яких розповідається про людей з особливостями розвитку.

– Як варіант – “Квіти для Елджернона” або “Солодка Даруся” Марії Матіос. Це такі книжки, які не є публіцистичними, вони художні, але можна із звичайних життєвих ситуацій зрозуміти поведінку специфічних людей, почути їх, зрозуміти сутність їхнього стану

– Якими якостями повинен володіти вчитель-дефектолог?

– Коли я писала кандидатську дисертацію то проводила опитування першокласників. Одним із питань було питання – яким би вони хотіли бачити свого вчителя. Вони відповіли, що вчитель повинен бути вимогливим, але справедливим.

Традиційно вважають, що основою виховання є любов до дітей. Багато хто жаліє дітей з особливостями психофізичного розвитку, але діти хочуть вимогливості в поєднанні зі справедливістю – це і є любов, а не жалість. Це мотивація й певні перспективи дитини: коли ми жаліємо, ми частину того, що дитина сама могла б зробити, беремо на себе і цим їй шкодимо. Не всяке милосердя є гуманним. Коли хочеш когось нагодувати, то дай йому вудочку, а не рибу.

Тому словами дітей я кажу: будь вимогливим, але справедливим.

– Чи розчаровувалися ви у своїй професії?

– Розчарувань щодо своєї професійної діяльності не було ніколи.

– Буває, що дуже втомлюєшся, буває, що хочеш якогось відпочинку й не хочеш іти на роботу, але щоб мене непокоїло питання, чому я обрала цю професію – такого не було ні разу.

Проте в мене було потаємне бажання, про яке не знали тільки батьки, про яке вголос я сказала вже, будучи дорослою. В юності я мріяла бути акторкою. Справа в тому що, я зреалізовувала своє бажання в художній самодіяльності, коли навчалася в педагогічному училищі. А професія педагога, по суті, вимагає великої акторської майстерності, через це іноді й виснажує: для того щоб запалити інших, ти мусиш щось віддати їм навзаєм. На жаль, це є проблема і її вирішенням займаються психологи.

Якщо б я навчилася володіти засобами профілактики свого вигорання, то розчарувань би в моїй професії не було.

Розчарування можуть бути в батьках, у нерозумінні державою дефектологічних проблем, у відсутності належних умов виховання, в тому, що проблеми дітей з вадами розв’язують люди, які не є фахівцями відповідної освітньої сфери.

Лілія Деде, студентка 2 курсу

факультету корекційної та соціальної педагогіки й психології