– Мар’яне Івановичу, Ви і Ваші твори (романи, повісті, оповідання та новели, історичні нариси) добре знані широкій читацькій аудиторії не лише на Поділлі, а й в Україні, про що засвідчують всеукраїнські літературні премії, імені Юрія Яновського, імені Івана Огієнка, обласні – імені Микити Годованця, імені Володимира Букаєнка, імені Григорія Костюка, інші відзнаки.

Яка з перерахованих нагород особливо дорога для Вас?

– Усі дорогі однаково, бо, за кожною – нелегка, я б сказав, напружена праця, безсонні ночі, головні болі і… шукання, сумніви, віра і зневіра. Так, саме так – віра і зневіра! Сумніви. Адже те, що уже написав, створив, завтра-післязавтра піддаєш жорстокій критиці, сумнівам: а чи не варто було дещо змінити, показати по-іншому, в іншому ракурсі? Без цього не було б творчості, не було б літератури. Усе, що мною написано, мені дороге, вистраждане. Нагороди – також. Хоча, власне, премії імені Юрія Яновського, присуджену мені за кращі новелістичні твори 1997 року, та імені Івана Огієнка, якої мене було удостоєно року 2011-го, вважаю до певної міри особливими. Вірніше, особливо значущими. Чому? Скажу.

– Дійсно, чому?

– Юрій Яновський разом з Олесем Гончаром і Петром Панчем – то мої улюблені прозаїки, їх творчість – зразок для всієї української літератури, для всієї письменницької громади, як потрібно писати, які загальнолюдські проблеми слід порушувати, іти з ними до читача і, взагалі, до соціуму.

Іван Огієнко – видатний вчений, мовознавець, релігійний діяч, політик і письменник, публіцист. Вельми колоритна постать! До того ж тісно пов’язана з Поділлям, з нашим містом, з Кам’янець-Подільським університетом, фундатором і першим ректором, якого бути судилося йому долею. Він багато зробив для України, її незалежності, для нас з вами. А його ґрунтовні праці, присвячені український мові, про її місце і значення у житті народу, нації, не мають аналогів до наших днів. Подібне можна сказати і про його літературну творчість, зокрема – поетичний доробок.

Не стану вдаватися до подробиць, літературно-художньої цінності Огієнківської поезії – на цю тему чимало написано, захищено дисертацій. Для мене Іван Огієнко (хіба тільки для мене?) велетенський, непересічний талант, справжній борець, революціонер. А водночас і особистість з достатньо трагічною долею.  Пригадаймо: боротьба за соборну, незалежну державу, тимчасові здобутки, прикрі поразки, еміграція… Однак ніщо не зламало його, його волі, сили духу, віри у торжество ідеї, вірним якій був з юнацьких брусилівських літ.

Отож, Огієнко по-своєму близький кожному українцеві, кожному, кому дорога наша батьківщина, Україна, де ми народились і живемо, де народились і зростають – живуть діти, онуки наші. Близький він і мені.

– Ви – автор історичної повісті про перебування Івана Огієнка у Кам’янці-Подільському, його подвижницьку працю у ті буремні, грозові роки початку ХХ століття. На які аспекти життя і діяльності свого героя ви звернули особливу увагу?

– На його відданість справі, якій присвятив своє життя, любові до України, її знедоленого народу. Він, без перебільшення, жив і творив для України, для українців, там у далекій еміграції, у вигнанні.

Здається, незначна деталь, яка щонайбільше характеризує Огієнка, його простоту, щедрість душі й серця. Коли його призначили міністром в уряді УНР, він відмовився від міністерської зарплатні, віддавав її на стипендії бідним студентам, батьки яких не мали змоги їм допомогти.

– Мар’яне Івановичу, яке Ваше, як лауреата Огієнківської премії, українського письменника, журналіста, ставлення до праць Івана Огієнка про мову, чи актуальні вони сьогодні?

– Що тут говорити? «Мова – душа народу. Без мови немає нації, не може бути держави», – так, чи майже так (пригадую по пам’яті) стверджує професор Огієнко. Кажу «стверджує», а не «стверджував». Бо теза ця є аксіомою і нині, через століття. Є і буде. Бо хто ми без рідної мови, без мови наших батьків і дідів?

– Ще декілька слів про вашу творчу працю, як письменника, публіциста сьогодні? Що пишете, над чим працюєте?

– Завершую повість про Софію Русову – соратницю Івана Огієнка, видатну особу буремних 1918-1920 рр., її перебування і просвітницьку діяльність у Кам’янці-Подільському, яка залишила по собі помітний слід. Розділи з нового твору друкувалися у науковому (Огієнківському) збірнику. А ще – у літературно-мистецькому часописі «Дзвін». Написав і пишу ще дещо, але про це – іншим разом.

Вікторія Атаманчук,

керівник науково-дослідного центру огієнкознавства

Кам’янець-Подільського національного університету

імені Івана Огієнка