Хештег #РодинніІсторіїВійни

Музей історії Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка підтримує акцію «Родинні історії війни», розпочату Українським інститутом національної пам’яті. Публікуємо спогади учасника Другої світової війни, викладача університету Михайла Йосиповича Семиліта (працював у виші впродовж 1949-1984 рр.). У переддень описаних подій він навчався на 4 курсі механіко-математичного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

«…22 червня 1941 р. Фашистські літаки вперше бомбили столицю України. Останній екзамен 25.06.41 р. ми складали в день шаленого бомбардування Києва. А далі… Що робити далі?? Університет збирався пішки йти до Харкова, а звідти поїздами їхати до Кзил-Орди.

Понад 500 студентів Університету, серед яких був і я, вибрали інший шлях. Батьківщина в небезпеці, і ми не маємо морального права залишати столицю України. Кілька днів біганини по військоматах  РК та ОК комсомолу, і нас, як добровольців, зарахували в 2 винищувальний батальйон Центрального сектора оборони Києва, а 1 липня ми вже займали оборону в районі Центрального Аеропорту в Святошино. Спочатку будували оборонні споруди (ДЗОТи), копали протитанкові рви, мінували об’єкти і проходи, тощо.

А коли німці підійшли впритул до Києва, ми разом з регулярними військами тримали оборону. Особливо запам’яталися запеклі бої 10-11 серпня, коли німцям вдалося вдертися в околиці Києва і захопити Лісотехнічний інститут.

Михайло Семиліт на Святі Перемоги (9 травня 1975 р.)

Це було наше перше бойове хрещення, у якому було врятовано столицю України. І лише 19 вересня за Наказом командування частини Червоної армії залишали столицю України. По-різному склалася судьба учасників оборони Києва: значна частина загинула в болотах під Броварами, багато виявилось в полоні. А ми, студенти, яким не вдалося переправитись через Дніпро, залишились в місті і повернулись у свої гуртожитки. Потім майже 2 роки окупації, і знову в складі 309 стрілецької Пирятинської дивізії (955 стр. полк) уже в боях за звільнення України від фашистських  загарбників. Потім звільнення Польщі, і, накінець, ми на території Германії.

У боях за звільнення Хмельницької області 7 березня 1944 р. мене було тяжко поранено, тому тривалий час довелось пролежати в госпіталі.

День Перемоги 9 травня 1945 р. ми зустрічали в невеличкому німецькому місті Хальбау, де тоді перебував штаб І Українського фронту, в охороні якого я служив і був удостоєний бути учасником історичного Параду Перемоги 24 червня 1945 р. в Москві….» (за матеріалами автобіографії від 02 січня 2003 р.). 

Ірина Паур, завідувачка музею історії університету