11 червня на факультеті української філології та журналістики відбулося засідання «круглого столу» «Іван Прокоф’єв – письменник і науковець» з находи 65-річчя знаного земляка. Кандидат філологічних наук, доцент, член Національної спілки письменників України Іван Прокоф’єв чверть століття працював викладачем в Огієнковому університеті. Він автор низки книг поезій, перекладів, понад 100 літературознавчих статей і рецензій, опублікованих в академічних, літературно-художніх журналах та наукових збірниках; зокрема збірок поезій «Відблиски» (1998), «Підводне сяйво» (2004), «Лабіринт» (2009), «Зелений шум» (2012), «Лабораторія» (2016), «Міра» (2017), «Центр ваги» (2019),  «Стежка в пісках» (2019),  літературознавчої монографії «Поетика Леоніда Талалая» (2006), двотомника «Вибрані твори» (2019) та ін. Переклав українською мовою окремі  твори Я. Сейферта,  Л. Стаффа, Е. Гільвіка, О. Вацієтіса, І. Зієдоніса, Р. Бородуліна,  Н. Заболоцкого,  Л. Мартинова, М. Рубцова, Ю. Кузнєцова, японської класичної поезії. І. Прокоф’єв – лауреат Всеукраїнської премії в галузі літературної критики імені О. Білецького, премій імені М. Годованця та В. Булаєнка.

Письменник тяжіє до натурфілософської лірики, художнього осягнення проблем онтології. Його поетиці властиві багатовимірність, підтекстовість, інтелектуальна наснаженість, тонке нюансування почуттів. Прикметно, що навіть сама естетика імпресіонізму, імпресіоністичний стиль знаходять у його віршах оригінальне образне осмислення і вираження, як-от у мініатюрі «Квітка»:

Стебла думань і віття, і листя

У небесну глибінь потяглися.

Доторкнувся до гілки промінчик –

Почуття на вершечку,

Як вінчик…

В роботі «круглого столу» взяв участь видатний письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Базилевський.  Він високо оцінив творчі здобутки І. Прокоф’єва, схвально відгукнувся про його поезію, наукову і літературно-критичну діяльність. У виступі йшлося про медитативність, філософічність, смислову й інтонаційну свіжість художніх образів І. Прокоф’єва, його дослідницьку проникливість у наукових, глибину і виваженість у літературно-критичних працях.  «Вдумливий аналітик, добре обізнаний з тим, що відбувається сьогодні в поезії, він керується незамінною як для критика чеснотою: істина над усе.  Тому й не прогинається перед авторитетами. Тому й читати його цікаво і повчально.

Та не менш цікавий і Прокоф’єв-поет. Поет, який прихиляє до себе вже економністю засобів вираження. Йому вдається висловити свої мінливі душевні стани незрідка кількома рядками. Він усвідомлено тяжіє до короткого вірша і вже в цьому сенсі сприймається як поет сучасний», –зокрема зазначив В. Базилевський.

У доповідях докторів філологічних наук Людмили Марчук, Олега Рарицького, професора Галини Насмінчук, декана факультету Бориса Коваленка, директора  університетської бібліотеки Людмила Климчук, доцентів Наталії Коваленко, Людмили Починок, Ірина Насмінчук, старших викладачів Тетяни Джурбій, Лариси Громик, Інни Волковинської, Валерія Щегельського, аспірантів Юлії Степчук, Світлани Осяк йшлося про естетичні засади творчості, формозмістові особливості художнього світу, літературознавчі й літературно-критичні праці та інші аспекти творчої діяльності нашого земляка.

Після обміну думками відбулася презентація нещодавно виданого першого тому із двотомника вибраних творів Івана Прокоф’єва. До двотомника увійшли поезії, переклади, монографія «Поетика Леоніда Талалая», інші літературознавчі праці, літературно-критичні статті, рецензії. Перший том  уміщує вибрані вірші із виданих  і невиданих книг автора.

Учасники онлайн-круглого столу ознайомилися із виставкою художніх і наукових праць письменника і науковця, яку підготували завідувачка сектору центрального абонемента Людмила Ситник й бібліограф ІІ категорії Анжеліка Хан. Допомогу у створенні виставки надала бібліотекар ПДАТУ Валентина Уманець.

Круглий стіл організувала кафедра історії української літератури та компаративістики, з якою Іван Петрович не втрачає наукової співпраці, творчих зв’язків.

Захід пройшов у надзвичайно теплій, інтелектуально піднесеній атмосфері. У його фіналі Іван Прокоф’єв звернувся з подячним словом до присутніх і прочитав свої нові поезії. Змістовний полілог триває…

Олег Рарицький,

доктор філологічних наук, доцент, професор,

завідувач кафедри історії української

літератури та компаративістики

До вашої уваги – кілька віршів Івана Прокоф’єва:

СПОГАД

Сірих днів сирівець,

темні дратви ночей

й не такі

зашивали

рани…

Чом же,

місячи глей,

дикий спогад оцей,

наче кінь,

вибіга

з туману?..

Ти його на скаку

запетлюєш в аркан,

загнуздаєш як стій,

заґратуєш

у стайні –

розметає за мить

твій невдатний капкан,

розтривожить табун,

мов тарпан-молодан,

вітром

в степ

полетить –

упіймай-но…

Сірих днів сирівець…

Темні дратви ночей…

Дикий спогад оцей…

 

AD FONTES

                             Миколі Клецу

Безлюддя, мов груддя,

І ти по тім груддю,

Не лічачи верст, –

Розхитаний хрест…

І плаче сопілка:

Довкруж лиш полин.

Один ти в цім полі,

Розглянься: один.

Світ – клином – у землю,

І ось він – твій клин.

І віє в очі

Стовічний полин.

І тане на обрії

Давня мана.

І квилить, мов чайка,

Самотина.

І ти, яко перст,

Серед поля

Один

Грудьми

Прогортаєш

Зчорнілий полин –

На голос глибин,

На голос глибин.

  

СЕРПНЕВОЇ   НОЧІ

Безмір космічний розверзнутий

над  суєтою земною.

Малість моя розтерзана

величчю мерехткою.

Прагнуть до гордої вічності

неутоленні мислі.

Світяться іронічно

недосягненні висі.

– В чому моя провина, –

вкотре  небо питаю.

– Ти  –  всього лиш людина, –

вчулося  чи  долинає.

“Ти  –  всього лиш людина…

( Недосягненні висі…).

Ти  –  всього лиш людина…

( Неутоленні мислі …)”.

 

РІЙ

На трави –  потрави.

На душі –  потрави.

Слова солодкаві.

Меди

гіркаві.

В старезному вулику –

дим катастрофи.

Бджолина сім’я

вибирається  похапки.

Гудливий клубок у кроні черешні.

Гінці десь шукають (чи знайдуть?) помешкання.

Клубок ворохобиться, наче опара:

Інстинкт не дрімає: на обрії  –  хмара…

Зриваються, мчать кудись

збуджено, похапки…

Як людство –

з старих

у нові

епохи…

ГОЛОС

Пора ще не осіння

для кореня й для листу.

Чиї ж то голосіння

в стернині золотистій?

Ще літо, літо сниться.

Ще жар калин не вистиг.

Чиї ж то голосіння

в стернині золотистій?

Чиєсь дитя засмучене,

чиєсь дитя незряче

між будяків колючих

шукає маму й плаче?

Стуживсь пастух самотній?

Сопілки пісня-спомин?

Забрались гноми потай

у розтруби соломин?

Чи, мо, бринливий колос

сховав  в стернині голос?

Чи то таки сопілка,

чиясь душа-сопілка

забуть ніяк не в змозі

і чайку, й перепілку,

й гніздечко при дорозі?..

КОЛИСЬ

Світ усміхається – повен див.

Світ наливається – білий налив.

І я там був, мед-пиво пив,

серед квіток п’яний ходив…

* * *

За вікнами сніжок

забілює

околи,

на обрії лісок

і посмутніле поле.

А думочка – туди,

де висли літа віти,

де  дивень-день ходив

і зграйку див ловив

в тонкі сріблясті сіті.

Де в молодім ліску –

проміння стовп і дощик,

зозулине «ку-ку»,

в руці з грибами кошик,

з незнайденими ще

гра в хованки весела

й на листі

крапелин

солодка тарантела…

Думок рої – туди,

де віти ще зелені,

де свіжі ще меди,

а ми – благословенні,

і мед – по бороді,

бо ми – ще молоді…

Як той лісок, зелені,

як дощик той, блаженні…