Наталія Бахмат – доктор педагогічних наук, професор, декан педагогічного факультету К-ПНУ, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України.
Пані Наталіє, Ви педагогиня, науковиця, лідерка, а ще людина, якій близьке мистецтво музики. Розкажіть, будь ласка, з чого все почалося. Коли Ви зрозуміли, що освіта – це Ваша стихія?
Мої перші кроки в педагогіці почалися ще в ранньому дитинстві. Ще в дошкільному віці я з цікавістю організовувала імпровізовані «уроки» для дітей із сусідніх дворів: ми вчилися писати елементи букв, рахувати, співати пісень. Дивовижно, але вже тоді мої ровесники сприймали мене як учительку, а я – як маленький педагог – з натхненням занурювалася в цей процес.
Музика ж стала тією мовою, якою я навчилася відчувати і висловлювати світ. У нашій родині завжди звучала пісня – чудово співали бабуся Олександра й мама Людмила, активна учасниця художньої самодіяльності. З дитячих років я брала участь у всіх святкових заходах у дитсадку: співала, танцювала, грала різні ролі в мінівиставах. А коли мені подарували дитячий рояль, я почала не лише відтворювати знайомі мелодії, а й вигадувати власні.
Зі вступом до початкової школи розпочалося й навчання в музичній школі з класу фортепіано. Саме тоді музика стала для мене не просто захопленням, а життєвим орієнтиром. Вона виховувала в мені відчуття гармонії, естетичну чутливість, внутрішню дисциплінованість.
Велике значення мала й моя перша вчителька – Надія Миколаївна. Вона неодноразово давала мені змогу провести певні частини уроків з математики, української мови та читання. Ці моменти стали вирішальними: я відчула, що викладання – це моє справжнє покликання.
Тому, коли настав час обирати професію, сумнівів не було: фах «вчитель початкових класів і музики» поєднував усе, що було близьке моїй душі. Перші кроки в професії лише підтвердили правильність мого вибору. Коли бачиш, як загоряються очі учнів, як вони роблять власні відкриття – це надихає більше за будь-яку нагороду. З того часу освіта стала для мене не просто сферою діяльності, а сутністю, сенсом, життєвою дорогою.
У кожного з нас на життєвому шляху з’являються люди, події чи ідеї, які змінюють усе. Як Ви вважаєте, що найбільше вплинуло на Ваше професійне становлення і формування Вас як особистості? Чи є хтось, без кого Ви не стали б тією, ким є сьогодні?
Важливу роль у моєму становленні як особистості відіграла моя родина – найближчі люди, які з перших кроків підтримували мене у всьому. Особливо згадується мій дідусь Іван, мудра й душевна людина, який часто повторював: «Учись, дитино, знання в мішку за плечима не носити». Ці слова стали для мене життєвим дороговказом.
Мій шлях формувався також завдяки визначним наставникам, яких я мала честь зустріти на різних етапах навчання. У Кам’янець-Подільському педагогічному інституті особливе місце в моїй пам’яті займає Ліпман Борис Романович – чудовий педагог, композитор і диригент, людина, що розкрила в мені силу музики. А Печенюк Майя Антонівна, кандидат педагогічних наук, професор, була тією, хто першою побачила в мені науковий потенціал – саме завдяки їй ще на другому курсі я вперше взяла участь у міжнародній студентській науковій конференції в Києві, яка відкрила для мене світ академічної науки.
Не менш значущими були й інші викладачі, кожен із яких залишив глибокий слід у моєму професійному становленні: Каньоса Павліна Степанівна, Борейко Олексій Станіславович, Попова Лариса Броніславівна, Карпалюк Валентина Семенівна, Дмітрієв Степан Миколайович, Тришневська Галина Броніславівна, Торчинська Зоя Костянтинівна та інші – педагоги, які не просто навчали, а формували мене як фахівця і як людину.
Особливу вдячність я зберігаю до двох постатей, які стали для мене дороговказами в науковій діяльності – це Левшин Микола Миколайович і Карташова Любов Андріївна. Завдяки їхній підтримці та наставництву я пройшла шлях від захисту кандидатської до докторської дисертації. Микола Миколайович, на жаль, уже відійшов у вічність, але його мудрість, такт і натхнення залишилися зі мною назавжди. А з Любов’ю Андріївною нас і до сьогодні пов’язують щирі дружні стосунки, спільні наукові ідеї та творчі проєкти. Вона – не лише визнаний науковець, а й натхненниця, яка вміє об’єднувати людей навколо науки.
Я безмежно вдячна кожному зі своїх учителів. Їхній внесок – неоціненний. Їхня віра в мене стала джерелом моєї впевненості, їхня вимогливість – джерелом мого зростання.
Ще одним визначальним чинником мого розвитку є безперервне самонавчання. Я переконана: жодна вершина не є остаточною. Шість здобутих спеціальностей відкрили переді мною нові горизонти – від педагогіки й музики до економіки, психології, філології. Кожна з них поглиблювала розуміння світу, доповнювала інші і формувала мене як багатогранну людину. Тому я завжди повторюю: «Досконалості немає меж». Це мій професійний і життєвий принцип.
Навесні Ви були серед учасників міжнародної зустрічі мережі Європейських рад з науки, технологій та інновацій у Ризі. Що найбільше вразило Вас як представницю України серед європейських науковців? Чи зробили Ви для себе якісь відкриття, які хочеться адаптувати в українському освітньому просторі?
Зустріч у Ризі стала для мене не просто подією, а справжнім джерелом нових ідей, натхнення й переосмислення ролі української науки в європейському просторі. Участь у заході, організованому мережею Європейських рад з науки, технологій та інновацій, засвідчила, що українські науковці – це повноправні учасники глобального інтелектуального процесу. Мене глибоко вразила атмосфера відкритості, довіри та конструктивного діалогу між представниками різних країн і наукових напрямів.
Особливої уваги заслуговує досвід країн Європейського Союзу в контексті цифровізації освіти, створення ефективних цифрових екосистем та інструментів для гнучкого управління освітніми процесами. Була представлена низка практик, що поєднують академічну автономію з глибокою відповідальністю за якість освіти, а також моделі міждисциплінарної взаємодії між педагогікою, ІТ, соціальними та природничими науками. Це дає змогу не лише розширювати горизонти навчання, а й формувати новий тип університетського середовища – відкритого, динамічного, креативного.
Я переконалася, що українська педагогіка та наука мають не просто потенціал, а вже потужні ресурси для інтеграції в європейський освітній простір. Ми маємо унікальні здобутки в галузі гуманітаристики, методологічну культуру, висококваліфіковані науково-педагогічні кадри. Необхідно лише сміливо адаптувати нові підходи до реалій нашої системи освіти.
Зустріч у Ризі довела: міжнародна співпраця – це не додаткова опція, а необхідність для сталого розвитку вищої освіти та науки в Україні.
Сучасні студенти зовсім не ті, що були ще десять років тому. У чому Ви найбільше відчуваєте цю зміну: у спілкуванні, підході до навчання, мотивації? Які вони – здобувачі вищої освіти нового покоління?
Студенти сьогодення – насправді інші. Це покоління, яке зростало у світі стрімких змін, цифрових технологій і відкритого доступу до інформації. Вони мобільні, швидко адаптуються до всього нового, орієнтуються в цифровому просторі краще, ніж будь-яке попереднє покоління. Вони мислять візуально, інтуїтивно шукають відповіді в мережі, володіють здатністю працювати в режимі багатозадачності. Цифрова грамотність для них – не навичка, а середовище існування.
Водночас ці молоді люди виявляють підвищену критичність до інформації – вони звикли сумніватися, порівнювати, перевіряти. Їхній інтерес до навчання не обмежується академічними оцінками чи формальними результатами. Їхній тип мотивації – це прагнення до реального впливу: вони хочуть бачити сенс, відчувати, що знання допомагають змінювати навколо себе простір, громаду, країну.
Вони шукають зміст, а не просто формати. Студенти потребують наставництва, співпраці, визнання їх як рівноправних учасників освітнього процесу. Вони цінують довіру, щирість, відкритість до діалогу.
Наше завдання сьогодні – не лише навчати, а стати для них ментором, фасилітатором, провідником у світ знань, допомогти знайти особисту освітню траєкторію, розкрити індивідуальний потенціал. Це покоління не боїться брати на себе відповідальність, а чекає, що його почують, підтримають і створять простір для розвитку.
Тому сучасному викладачеві потрібно бути гнучким, емоційно інтелігентним, здатним до постійного навчання та переосмислення власної ролі. Освіта перетворюється на спільний творчий процес, де важливий не лише результат, а і якість взаємодії. Саме в цьому й полягає новий вимір академічного лідерства.
Складно уявити, скільки зусиль вимагає такий масштаб діяльності. Як Вам вдається зберігати баланс?
Я вважаю, що баланс є досить тонким мистецтвом, яке вибудовується між улюбленою справою, родиною, внутрішньою дисципліною та вмінням зупинятись, коли це потрібно. У моєму житті дуже багато динаміки, відповідальності, завдань і рішень, але водночас – і точок опори. Насамперед – моя сім’я. Чоловік Олег і донька Владислава – це моя сила, мій тил, моя гармонія. Їхня підтримка завжди щира, глибока, ненав’язлива. Це дає мені відчуття впевненості в усьому.
Друга опора – це любов до справи. Я люблю те, чим займаюся. Освіта, наука, творчість – це не просто робота, а стиль мого мислення, спосіб життя, простір, де я постійно зростаю. І коли бачиш, як змінюються здобувачі вищої освіти, як реалізуються їхні ідеї, як народжується щось нове – це надихає навіть у важкі дні.
Але я знаю: для того щоби горіти, не можна згорати. Відпочинок – не слабкість, а необхідність. У моменти відновлення я звертаюся до того, що дає мені внутрішню тишу й гармонію. Музика завжди є моїм джерелом ресурсу. Грати на фортепіано, слухати улюблені мелодії, співати – це не просто хобі, а медитація для душі. Природа теж дуже важлива для мого балансу: прогулянки, споглядання неба, шум дерев, збирання грибів – усе це очищує думки. Я навчилася прислухатись до себе та вчасно натискати на «паузу», щоби потім знову вмикатися на повну.
Баланс не завжди означає ідеальну рівновагу щодня. Це радше здатність відчувати межі, повертатися до себе, підтримувати життєвий ритм у гармонії з внутрішніми потребами. І я щоразу вчуся цьому заново.
Чим Ви захоплюєтесь поза межами професійної діяльності? Що допомагає Вам відновлювати енергію, перезавантажуватись після інтенсивної роботи? І, звісно, чи залишається у Вашому житті місце для музики, яка, здається, супроводжує Вас ще з дитинства?
Поза межами професійної діяльності мене надихають речі, які наповнюють внутрішній простір теплом, красою та сенсом. Одним з найважливіших моїх захоплень завжди залишалась музика. Вона супроводжує мене з дитинства й ніколи не зникне з мого життя. Музика для мене – це глибоке емоційне переживання, спосіб роздумів і відновлення. Я люблю грати на фортепіано, іноді просто імпровізувати, дозволити мелодіям народжуватись вільно, без нот. У цьому є особливий душевний спокій.
Окрім музики, я дуже люблю природу. Прогулянки серед дерев, свіже повітря, збирання грибів, квіти, тиша – це прості речі, але вони мають неймовірну силу відновлення. Природа допомагає сповільнитися, відчути землю під ногами, подивитися на життя з нової перспективи. Інколи люблю подорожувати, особливо до історичних місць, де можна зануритися в інший час і простір, знайти нові ідеї й отримати незабутні емоції.
Ще один важливий простір відновлення – це читання. Я завжди маю із собою книгу – наукову, художню чи навіть збірку поезій. Вона – мій особистий діалог з автором, з ідеями, з думками.
Звичайно, особливу роль відіграє моя родина. Спілкування з близькими, теплі розмови, спільне проведення часу – це теж джерело сили. Моя донька надихає мене на нове бачення світу, вчить не втрачати живий інтерес до навколишнього.
Я вірю, що перезавантаження – це не втеча від роботи, а турбота про внутрішній ресурс. І саме завдяки захопленням, емоційному контакту з мистецтвом, природою та людьми я відчуваю натхнення повертатися до справи з новими силами.
Чи пригадуєте своє перше заняття в ролі викладача? Які емоції та враження воно у Вас залишило?
Пам’ятаю, як хвилювалася – емоції переповнювали. Це було в стінах ЗЗСО №15 (сьогодні – ліцей №15) під час виробничої практики на 3 курсі. Переді мною – діти, перший урок математики в 2 класі, у руках – конспект, в очах – тривога й захват водночас. Я тоді вже серцем відчувала, що можу навчати дітей, передавати свої знання з любов’ю, формуючи ключові компетентності молодших школярів. І вже після кількох хвилин взаємодії з учнями я побачила, як їхні обличчя світлішають, як оживає їхній інтерес. Тоді я вперше усвідомила: бути з учнями – це справжня місія, викладати – це надихати.
Згодом, після закінчення аспірантури, у 2003 році була ще одна важлива віхова подія – моя перша академічна пара з педагогіки в рідному Університеті Огієнка. Це вже була інша авдиторія – студенти, молодь, яка обрала фах Початкова освіта та прагнула стати педагогами. Цей момент був не менш бентежним: переді мною сиділи за партами не діти, а дорослі, критично налаштовані, з різним рівнем підготовки й очікуваннями. І я – у ролі викладача, який має не лише подати матеріал, а й зацікавити, увімкнути думку, розпочати діалог.
Пам’ятаю, як довго готувалася до того заняття: перечитувала джерела, продумувала приклади, шукала те, що зачепить здобувачів, буде їм близьким, зрозумілим. І коли я почала говорити не сухими термінами, а мовою живої практики, особистих історій, на очах студентів з’явилося те саме зацікавлення, яке я пам’ятала ще з уроку математики.
Того дня я зрозуміла: незалежно від віку авдиторії, головне – щирість і відкритість. Коли ти не читаєш лекцію, а ведеш розмову, запрошуєш до співтворення – народжується справжній контакт. Цей перший викладацький досвід дав мені впевненість, що я на правильному шляху, і бажання ставати кращою не лише для себе, а й для кожного здобувача, який довірив тобі свій час, свій розвиток, своє професійне майбутнє.
Що б Ви порадили студентам, які ще в пошуку свого професійного шляху, вагаються між різними можливостями або бояться зробити неправильний вибір? Як не загубити себе в цьому розмаїтті варіантів?
Я би порадила слухати себе. Це, мабуть, найважливіша порада, яку я можу дати. Бо вибір професійного шляху – це не одномоментне рішення, а тривалий, часом непростий, але надзвичайно цінний процес пізнання себе, своїх сильних сторін, мрій, обмежень і потенціалу. У світі, що змінюється із шаленою швидкістю, немає нічого дивного в тому, що ви вагаєтесь, ставите запитання, не впевнені у своєму виборі. Це ознака внутрішньої чесності та зрілості.
Пам’ятайте, що не буває «ідеального моменту» чи «ідеального вибору». Помилки – це не поразка, це частина вашої особистої історії, ваш досвід. Вони вчать, загартовують, розкривають те, що неможливо зрозуміти без досвіду. Головне – ніколи не зупинятися. Не бійтеся діяти, пробувати, шукати. Бо розуміння приходить не з теорії, а саме з життя. Лише рухаючись, ви можете побачити, куди веде ваш шлях.
Обираючи професію, не орієнтуйтеся лише на очікування інших. Обирайте серцем. Те, що приносить вам радість, натхнення, бажання розвиватися, і є вашою справжньою дорогою. І не бійтеся змінювати напрям, якщо відчуєте, що потребуєте чогось іншого. Це не поразка, а прояв гнучкості та життєвої сили.
Ніколи не втрачайте віру в себе. Світ потребує людей, які не бояться бути собою, вміють мислити нестандартно, адаптуватися до нових умов, зберігаючи цінності. Які не забули, як це – жити повноцінно, любити те, що роблять, і творити – знання, сенси, ідеї, зміни. Бо справжнє професійне щастя починається саме там, де ви не боїтеся бути живими.
Жити – з усвідомленням і гідністю.
Любити – себе, свою справу, людей поруч.
Творити – навіть із найменшого, але з душею.
Це і є формула, яка допоможе не загубити себе у світі безмежних можливостей і, безумовно, знайти своє.
Чи є книжка, яку Ви порадили б студентам – не заради оцінки, а заради життя?
Студентам я порадила б прочитати книгу Пауло Коельйо «Алхімік».
Це символічна історія про юного пастуха Сантьяго, який вирушає в подорож, шукаючи скарб, але насправді знаходить себе. «Алхімік» – не просто роман, а філософська притча про покликання, про шлях, про віру в мрію. Коельйо надзвичайно простою мовою говорить про глибокі речі: як чути своє серце, як не зрадити себе, як знайти сенс навіть у випробуваннях.
Ця книга особливо резонує з тими, хто перебуває на роздоріжжі вибору – як більшість студентів. Вона надихає не здаватися, коли шлях неясний, і нагадує, що найважливіше – не фініш, а сама подорож і той, ким ти стаєш у ній.
Це книга про відвагу й довіру до життя. Її хочеться перечитувати в різні періоди – і щоразу знаходити в ній нові сенси. Вона дуже світла, але водночас дуже правдива. І саме тому варта того, щоб стати книжкою не для заліку, а для життя.
Яка музична композиція, на Вашу думку, могла б стати саундтреком Вашого життя?
Мабуть, музична композиція, яка могла б стати саундтреком мого життя – це «Ode to Joy» Людвіга ван Бетховена.
Цей твір – не просто музика. Це гімн світлу, гідності, надії, єднанню. У ньому звучить тріумф людського духу, радість життя, прагнення до високого, попри всі труднощі. У ньому – боротьба й перемога, тиша й велич, глибока філософія буття.
Саме так я відчуваю свій шлях – з глибоким змістом, моментами викликів, але завжди з вірою в добро, у силу людини, у красу людських стосунків, у гармонію, яку ми здатні створити навколо себе. Як і в цій музиці, у моєму житті багато різних тональностей (і мажору, і мінору), але основна тема завжди повертається до світла.
Це композиція, яка завжди надихає. Вона поруч зі мною у важливі моменти, як внутрішній супровід – і в професії, і в особистому житті.
Яке послання Ви хотіли б залишити студентам та колегам-викладачам нашого університету?
«Ніколи не втрачайте жаги до знань і людяність!»
Освіта – це не лише диплом або статус, а ключ до розуміння світу, до відкриття себе, до змін, які починаються з малого: зі слова, думки, вчинку. Але найголовніше – це не просто знати, а застосовувати знання та фахові компетентності з добром і відповідальністю.
Слід пам’ятати, що найкращий учитель – це той, хто сам не перестає вчитися, не боїться змінюватися, визнавати нове, слухати інших, відкриватися світу, хто не тільки навчає, а й надихає.
Нехай у кожному з вас буде те внутрішнє світло допитливості, гідності, сили духу й любові до життя. І тоді знання стануть не лише інструментом, а вашим покликанням. Тоді ми разом творитимемо не просто університет, а спільноту майбутнього.
Різне. Тут можете розказати щось додатково про себе або поділитися думками, побажаннями.
Я вірю, що справжня сила педагога – у його цілісності (у здатності бути водночас професіоналом, гуманістом, дослідником, особистістю з глибокими внутрішніми переконаннями). Педагог – це не лише фах, це покликання, яке потребує гнучкості мислення, моральної стійкості та душевної відкритості. У мені поєдналися любов до мистецтва, інтелектуальна допитливість, потреба в естетиці, у гармонії як у людських стосунках, так і в навколишньому.
Мистецтво навчання – це не лише передача знань, а створення атмосфери, у якій людина розкриває свої найкращі якості. Саме тому викладання я сприймаю як творення, оскільки саме від педагога залежить, якими барвами наповниться світ кожного здобувача освіти.
Бути сучасним викладачем – це не боятися змін, а жити в постійному діалозі з ними, бути уважним до сучасних тенденцій, до потреб молодого покоління, готовим переглядати власні підходи й не втрачати себе у вирі новацій. Освіта сьогодні є надзвичайно динамічною сферою, яка потребує сміливості, далекоглядності та глибокої внутрішньої рівноваги. І саме в цій постійній трансформації, у відкритості до нового й водночас вірності власним принципам я вбачаю справжню педагогічну силу.
Чи Ви підписали петицію на підтримку К-ПНУ? Чому це важливо зробити? Чому, на Вашу думку, важливо зберегти назву КАМ’ЯНЕЦЬ- ПОДІЛЬСЬКИЙ і статус НАЦІОНАЛЬНИЙ для Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка?
Так, я підписала петицію. І зробила це не формально, а з глибоким переконанням. Назва «Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка» – це не просто слова чи географічна позначка, а частина нашої освітньої, історичної та культурної ідентичності.
Наш університет має унікальне коріння: його заснування пов’язане з постаттю Івана Огієнка – просвітника, вченого, державника, який символізує духовність, глибину та національну гідність. У назві К-ПНУ вміщено все: місце, традиція, історична пам’ять, цінності.
Ми несемо ім’я Кам’янця-Подільського – міста, яке завжди було осередком культури, освіти, науки. І ми маємо статус національного університету не випадково: це визнання нашого внеску в розвиток педагогічної, філологічної, природничої, мистецької та інших галузей освіти в Україні.
Зміна назви чи статусу – це не просто адміністративне питання, а ризик втрати впізнаваності, позицій у науковому просторі, морального авторитету, який ми вибудовували поколіннями. Це може болісно вдарити по тій довірі, яку маємо серед абітурієнтів, роботодавців, міжнародних партнерів.
Я вірю, що ми повинні не просто зберегти назву, а захистити її як наш голос, як знак поваги до історії, спадкоємності й нашої унікальної місії, оскільки університет – це не лише стіни, а дух, який має звучати чітко, гідно, без компромісів.
Пресцентр