24 серпня 2026 року виповнилося би 90 років із дня народження Володимира Прокоповича Газіна, заслуженого працівника освіти України, доктора історичних наук, професора, з іменем якого тривалий час асоціювалася сутність історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Його завжди з теплотою задують колеги, випускники істфаку, всі, хто хоча б один раз перетинався з ним на життєвих шляхах. Для всіх він завжди залишиться високопрофесійним істориком, людиною з чіткою громадянською позицією, переконаним демократом і стійким патріотом. Володимир Прокопович є тим, про кого без перебільшення можна сказати, що з його відходом у Засвіти суспільство, країна, усі ми багато втратили.
Володимир Прокопович відійшов у Вічність 13 жовтня 2021 року на 86-му році життя. Талановитий учений-германіст (автор близько 200 праць), педагог від Бога, безкомпромісний демократ-патріот з активною життєвою позицією, він належав до плеяди патріархів-фахівців всесвітньої історії, котрі започаткували формування в Україні нового концептуального бачення новітньої історії Європи й Америки, його утвердження в навчально-методичній літературі для студентів закладів вищої освіти, учнів старших класів, а також постання модерної постаті вченого – «публічного історика». Відзначався твердістю власних світоглядних засад і морально-етичних цінностей, унікальною скромністю, безкорисливістю, принциповістю та невибагливістю в побуті. Володів високорозвиненими почуттями свободолюбства, гідності, незалежності, справедливості, шляхетності. Холоднокровний, стриманий в емоціях, розсудливий у вчинках, непохитний у вірності принципам, не без тонкого почуття гумору (нерідко замішаного на сарказмі), у чомусь нагадував літературний образ англійського аристократа ХVIII – ХІХ ст.
Володимир Прокопович Газін народився 24 серпня 1936 року в с. Нове Поріччя (сьогодні Хмельницька обл.) у сім’ї колгоспників. Батько, вивезений 1942 року до Німеччини, за вчинену на одному із заводів диверсію заплатив життям. Завдяки зусиллям матері й бабусі, удалося із сестричкою вижити в страхітливий голод 1947 року, після якого на все життя виніс глибоке переконання, що найбільшою цінністю для людини у світі є хліб. У 1951 році закінчив із похвальною грамотою семирічку, а в 1955 – із червоним дипломом Хотинське педучилище. Володіючи гострим аналітичним розумом і феноменальною пам’яттю, навчався блискуче, надаючи перевагу предметам математичного циклу. Проте, пропрацювавши рік учителем у сільській школі, у 1956 році вступив на історичний факультет Чернівецького університету, який із відзнакою закінчив 1961 р. Під час навчання визначився з тематикою наукових уподобань – новітня історія Німеччини. Тому не випадково під керівництвом доцента (з 1972 р. д-ра іст. наук) Івана Теодоровича, котрого все життя вважав науковим наставником, написав і блискуче захистив дипломну роботу з теми «Боротьба НДР за возз’єднання Німеччини (1949-1955 рр.)». Одружившись цього ж року з Ніною Івлєвою (котра стала опорою в житті та матір’ю двох синів – Олександра й Володимира), разом поїхали на роботу до Ворохтянської середньої школи (Івано-Франківщина), де незабаром став одним із найкращих учителів історії та суспільствознавства області.
У 1971 році вступив на заочне відділення аспірантури Чернівецького університету, яку закінчив 1975 р. У 1979 році в Ужгородському університеті захистив кандидатську дисертацію «Боротьба Німеччини за відновлення втрачених позицій після Версальського миру».
З осені 1976 року Володимир Газін почав працювати на посаді асистента (у 40 років!) кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського педінституту, пізніше (1987 р.) – доцентом, і нарешті з 2004 р. – професором. До кінця ХХ ст. переважно досліджував історію Ваймарської республіки 1925-1933 рр., наслідком чого стали публікація монографії «Економіка і зовнішня політика Ваймарської республіки (1925-1933 рр.)» (1994 р.) і захист докторської дисертації у 2001 році з теми «Східна політика Ваймарської республіки в 1919-1933 рр.». Від початку ХХІ ст. й до останніх днів життя займався вивченням украй складних і суперечливих процесів розвитку тогочасного світу. В опублікованій 2009 року фундаментальній монографії «Актуальні проблеми сучасності: історія, світова політика» спромігся окреслити зародження та розвиток/занепад тих чи тих явищ і процесів світової цивілізації, проблеми становлення «нового світового порядку» в системі міжнародних відносин, пророче передбачив загрозу для української незалежності з боку Росії. Показовими для праці були, по-перше, яскраво виражена оригінальність роздумів автора й цілковита відсутність механічного «переспівування» запозичених у західних колег ідей, концептів, термінів, що створює позірну видимість модерності наукових поглядів і, по-друге, невластиві українському історієписанню прямота й жорсткість суджень, позбавлених навіть натяків на поширену амбівалентність, зокрема в оцінках «багатовекторності» зовнішньої політики України, «стратегічного партнерства» з Росією тощо.
Водночас сповна розкрився й талант блискучого педагога. Читаючи курс «Новітня історія країн Європи та Америки», Володимир Прокопович вражав студентів стрункістю викладу матеріалу, чіткістю формулювань, суджень, новизною висновків. Усі його лекції відзначалися ориґінальністю, оскільки були плодом власного критичного переосмислення наукових здобутків сучасної йому історіографії. Рішуче виступав проти використання в освітньому процесі російської навчально-методичної літератури, пройнятої імперським духом національної винятковості й культурно-політичного месіанства у світі. Тож узявся за витворення посібника власне українського теоретико-методологічного формату, присвяченого новітній історії Європи та Америки 1945-1994 рр., який побачив світ 1995 року. А в наступних роках (до 2015 р.) у співавторстві з професором Сергієм Копиловим опублікував низку посібників і підручників, котрі отримали високу оцінку з боку фахівців і студентів.
Із початку 2000-х рр. розкрився хист обдарованого «публічного історика». Публіцистичні есеї, що виходили друком переважно на шпальтах газет «День» і «Дзеркало тижня», характеризувалися багатоманітністю тематики, гостротою, актуальністю порушуваних проблем, оригінальністю й нонконформізмом суджень, науковою новизною. Найкращі з них (49 статей) автор опублікував 2019 року в збірці «Історія в дзеркалі журналістики».
Світла пам’ять про аристократа духу й інтелекту зберігатиметься у серцях друзів, колег, тисяч випускників історичного факультету, для котрих він слугував взірцем професіоналізму, шляхетності, моральної чистоти і правдолюбства…
Історичний факультет