Університет Огієнка пишається своїми активними та творчими студентами.

Тарас Гринчук – здобувач вищої освіти 3 курсу історичного факультету спеціальності 014 Середня освіта (Історія) за освітньо-професійною програмою Середня освіта (Історія та правознавство).

1. Тарасе, як та чому Ви обрали історичний факультет К-ПНУ? Що вплинуло на Ваш вибір?

Як це часто буває, любов до історії зародилася в мене ще в дитинстві. Ключовим фактором у цьому став вплив мого старшого брата, офіцера Збройних сил України Ярослава Гринчука. Ще з молодших класів він показував мені атласи, ми разом дивилися документальні фільми та переглядали тематичну літературу. Це сформувало чітке розуміння майбутнього фаху. Вже тоді я усвідомив, що історія – це фундамент, а розуміння історичних процесів – це ключ до майбутнього.

У 2016 році брат вступив на історичний факультет К-ПНУ. Я із захопленням слухав його розповіді про освітній процес, про те, як викладачі подають матеріал і яка атмосфера панує в університеті. Тому історичний факультет назавжди «засів» у моєму серці. Я точно знав: буду істориком, навчатимусь у Кам’янці і тільки в Університеті Огієнка. Альтернатив я навіть не розглядав.

Колосальний вплив на мене також справила науково-краєзнавча конференція «Середнє Подністров’я в історії Кам’янеччини», що відбулася у 2019 році в моїй рідній Китайгородській громаді, у селі Вихватінці. Саме там я вперше наживо зустрівся з викладачами факультету: Олександром Борисовичем Комарніцьким, Юрієм Анатолійовичем Хоптярем і нині покійним Левом Васильовичем Баженовим. Це справило на мене незабутнє враження. За можливість долучитися до такого заходу я вдячний рідній школі в особі директора Василя Васильовича Гринчука та моєї вчительки історії Ніни Іванівни.

Усе це загалом і визначило мій шлях. Документи я подав лише на історичний факультет і 1 вересня 2023 року з внутрішнім трепетом та радістю прибув на вулицю Татарську, 14, у навчальний корпус №2.

2. Чи був історичний приклад або історична постать, які стали для Вас внутрішнім орієнтиром?

Як історик я підходжу до цього питання системно, тому умовно поділяю важливі для себе ціннісні орієнтири на дві змістовні групи. Серед українських державних діячів фундаментальними постатями для мене є Євген Коновалець та Микола Лебідь. Полковник Коновалець як командир корпусу Січових Стрільців та засновник ОУН є для мене абсолютним еталоном стратегічного візіонера. Це людина-інституція, яка змогла не просто об’єднати розрізнені, часто конфліктні політичні середовища, а й побудувати з нуля структуру, що пережила свого творця й змінила хід історії. Микола Лебідь імпонує мені зовсім іншим – це приклад феноменального системного мислення та «вищого пілотажу» в менеджменті. Створити та роками керувати розгалуженою підпільною структурою, зокрема Службою Безпеки ОУН, в умовах тотального терору, коли проти тебе працюють найпотужніші спецслужби світу (Гестапо та НКВС), – це унікальний кейс. Його вміння «грати в довгу», будувати ефективні мережі виживання та діяти на випередження стає для мене як для спікера студентського сенату важливим уроком про цінність залізної дисципліни, конспірації та чіткої ієрархії.

​Із-поміж представників західної традиції я виділяю британського фельдмаршала Бернарда Монтгомері та німецького лицаря Ґетца фон Берліхінґена. Монтгомері, як один із найефективніших командувачів Другої світової, приваблює своїм прагматизмом: він ніколи не покладався на удачу, а ставив на ретельне, часом педантичне планування операцій та бережливе ставлення до ресурсів.

​Проте емоційно найближчим відкриттям останнього часу для мене став Ґетц фон Берліхінґен. Ця постать по-новому розкрилася завдяки його мемуарам «Мої битви, мої вчинки», виданим у «Пропалій грамоті». Він є втіленням здорового авантюризму та нестримної жаги до життя. Втративши руку в бою, він не зламався, а замовив собі складний залізний протез і продовжував активно воювати, вести політичні ігри та захищати свої інтереси ще протягом сорока років. Це потужний приклад того, що жодні фізичні обмеження чи зовнішні обставини не можуть зупинити людину, яка має внутрішній стрижень і волю до дії.

​Втім, попри всю повагу до цих історичних велетнів, вони залишаються в минулому. Єдиним живим, абсолютним та найбільш значущим орієнтиром сьогодні для мене є Сили оборони України. Ті титанічні зусилля та жертовність, які наші захисники демонструють щодня в реальному часі, важать для мене більше за будь-які книжкові біографії.

3. На початку семестру Вас обрали спікером студентського сенату К-ПНУ. Що насправді входить у роботу спікера, про що зазвичай не знають студенти?

Студенти зазвичай бачать лише верхівку айсберга, а саме: яскраві заходи та фотозвіти. Проте реальна робота спікера залишається за кадром і вона значно прозаїчніша.

Насправді левова частка мого часу йде на те, щоб будь-яка студентська ініціатива дійсно відбулася. Для цього вона має бути юридично грамотно оформлена й узгоджена. Моє завдання полягає в тому, щоб студентський креатив не розбився об бюрократичну стіну, а успішно пройшов крізь неї.

Окремим і надзвичайно важливим пластом роботи є безпосереднє вирішення проблем студентства. До мене постійно звертаються з питаннями щодо гуртожитків, стипендій чи спірних моментів у навчанні. Тут я виступаю медіатором між студентом й адміністрацією, адже моє завдання не просто вислухати, а захистити права студента й знайти конкретне рішення складної ситуації.

Ще один прихований аспект стосується забезпечення інституційної суб’єктності, адже студентське самоврядування не існує у вакуумі. Моя функція полягає в тому, щоб представляти університет на зовнішній арені, зокрема в молодіжних радах міста та області або на зустрічах із партнерами. Там я працюю вже не просто як студент, а як адвокат інтересів нашої спільноти. Ми боремося за те, щоб К-ПНУ сприймали як рівноправного гравця, з яким рахуються під час прийняття рішень на рівні регіону.

І останнє, про що не прийнято говорити вголос, це функція первинного фільтра. Спікер часто змушений бути непопулярним реалістом і відсіювати ідеї, які є нежиттєздатними або репутаційно ризикованими, ще на етапі обговорення. Це вміння сказати «ні» необхідне для того, щоб ресурси команди, а саме: час, сили та фінанси – витрачалися лише на те, що дасть реальний і корисний результат».

4. Окрім історичного факультету, Ви ще й навчаєтесь на кафедрі військової підготовки офіцерів запасу. Чи складно поєднувати громадську активність, навчання й військову підготовку? Що допомагає не «вигорати»?

На мою думку, секрет не в тому, щоб мати більше часу, а в тому, щоб правильно розставити пріоритети. Коли є чітка мета, поняття «складно» зникає, залишається лише «треба зробити».

Чудовий приклад – мій графік цієї зими. Наш перший навчальний збір на кафедрі військової підготовки збігся в часі із зимовою сесією. Для когось це могло б стати проблемою, але для мене це стало викликом на ефективність. Я просто чітко розмежував час: тут я курсант, тут я студент, а тут – спікер. Це лише питання самодисципліни.

А стосовно вигорання… Знаєте, мене тримає візія майбутнього. У наших умовах це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Коли я думаю про майбутнє й про те, які завдання стоятимуть перед нашим поколінням, втома відходить на другий план. Кожна вирішена проблема сьогодні – це інвестиція в мою стійкість завтра. Треба вчитися, гартуватися й працювати. На рефлексію про втому просто немає часу.

5. Який із наукових заходів, у яких Ви брали участь, справив на Вас найбільше враження? Як обираєте теми для своїх наукових досліджень та виступів? Що входить у коло Ваших наукових інтересів?

За останній рік я взяв участь у понад 15 конференціях різного рівня, зокрема в масштабних міжнародних заходах на базі Львівської політехніки. Найяскравіше емоційне та професійне враження на мене справила конференція на базі Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. Виступ у стінах багатовікової фортеці дає зовсім інший рівень занурення в контекст, аніж доповідь перед екраном монітора.

Коло моїх наукових інтересів є досить широким і сформувалося під впливом провідних викладачів факультету. Фундаментальний напрям військової геральдики та музейної справи я розробляю під наставництвом Сергія Васильовича Трубчанінова, результатом чого стало наше спільне дослідження особливостей розвитку символіки на теренах Хмельницької області та аналіз сучасного музейного дискурсу на прикладі G-MUSEUM. Паралельно мене глибоко цікавить історія філософії Сходу, де під керівництвом Тетяни Василівни Сулятицької я працюю над малодослідженими темами арабських мислителів, що відображено в моїх публікаціях у журналі «Філософ-і-Я».

Важливим складником моєї роботи є також археологічний напрям, який я реалізую в тісній співпраці з Віталієм Анатолійовичем Гуцалом. Окрім того, я досліджую військову історію: разом із Сергієм Васильовичем Олійником ми проаналізували тему «На чому марширувала Велика армія», розглянувши революцію Ніколя Аппера на солдатській кухні. Замикає це коло інтересів міжнародне гуманітарне право: під керівництвом Анни Вікторівни Семенюк-Прибатень я реалізував дослідження про спадщину Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії в контексті кваліфікації депортації українських дітей.

6. Ви навчаєтесь за освітньо-професійною програмою «Середня освіта (Історія та правознавство)». Чи бачите Ви себе в майбутньому вчителем?

У моїй родині вчительство – це вже певний «генетичний код». Дідусь і бабуся по батьковій лінії були педагогами, мої батьки теж педагоги. Логічно було б запитати: чи хочу я стати вчителем у третьому поколінні?

Це був би красивий і символічний вибір. Але реальність диктує свої пріоритети. З огляду на складну геополітичну ситуацію, у найближчі роки я не бачу себе біля шкільної дошки. Зараз я відчуваю потребу бути корисним в інших структурах: у секторі безпеки та оборони.

Моя філософія проста: спочатку потрібно захистити саме існування української школи, а вже потім заходити в клас. Мир і безпека – це той фундамент, без якого освіта не можлива. Тому зараз мій шлях лежить в іншому напрямку. Але коли «буремні часи» минуть, цілком імовірно, що я продовжу родинну традицію й спробую себе в педагогіці, поєднуючи це з науковою діяльністю. Усьому свій час.

7. Що стало для Вас головною мотивацією добровільно долучитися до археологічної експедиції, і який досвід Ви здобули після такої діяльності?

Усе почалося з першої археологічної практики на 1 курсі, яку ми проходили в Маліївцях, унікальному місці з глибокою історією. Саме там Поділля відкрилося для мене з нового боку: мальовничі краєвиди, особлива атмосфера польового побуту й злагоджена робота на об’єкті справили настільки сильне враження, що я вирішив обов’язково повернутися. Тож, дізнавшись про нову експедицію, я не залишився осторонь, а зібрав групу ініціативних однодумців і звернувся до Віталія Анатолійовича Гуцала з пропозицією долучити нас як волонтерів, яку він одразу підтримав.

Окрему вдячність хочу висловити директорці Малієвецького обласного історико-культурного музею Анастасії Донець, усьому колективу закладу та місцевим жителям за теплий прийом. Для мене це стало безцінним досвідом із фахового погляду: як практика дослідження складних об’єктів (зокрема курганів).

Але ця праця винагороджується особливою романтикою: вечірньою ватрою та незабутньою посвятою в археологи. Цей ритуал став для нас моментом справжнього єднання, відчуваєш себе частиною великої справи. Загалом ці експедиції стали для мене школою лідерства, яка навчила координувати команду, організовувати побут і підтримувати дисципліну в будь-яких умовах.

8. Що Ви хотіли би сказати собі-першокурснику, маючи теперішній досвід?

Не сумнівайся у своїх рішеннях, навіть якщо здається, що береш на себе забагато. Увесь цей шалений темп – це саме те, що тобі потрібно. Ти будуєш саме те життя, яке хотів, і кожне твоє зусилля виправдає себе на всі сто відсотків. Просто продовжуй йти цим курсом.

9. Що б Ви побажали нашим студентам і викладачам?

Викладачам бажаю мудрості та сил виховувати не просто власників дипломів, а нову українську інтелектуальну еліту, адже саме ваша робота формує тих, хто завтра триматиме державу.

А студентам бажаю бути «спраглими» до життя та справжніх знань. Не бійтеся ставити незручні питання, не бійтеся помилятися й брати на себе відповідальність. Не задовольняйтеся поверховими відповідями з інтернету:  копайте глибше, шукайте істину в архівах, у полях, у живих дискусіях.

Ми живемо в унікальний час, коли історія не читається в книжках, а твориться на наших очах. Тож бажаю всім нам гідності та мужності бути не просто її свідками, а її творцями!

Пресцентр