24 серпня 2026 року виповнилося би 90 років із дня народження Володимира Прокоповича Газіна, заслуженого працівника освіти України, доктора історичних наук, професора, з іменем якого тривалий час асоціювалася сутність історичного факультету Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Його завжди з теплотою задують колеги, випускники істфаку, всі, хто хоча б один раз перетинався з ним на життєвих шляхах. Для всіх він завжди залишиться високопрофесійним істориком, людиною з чіткою громадянською позицією, переконаним демократом і стійким патріотом. Володимир Прокопович є тим, про кого без перебільшення можна сказати, що з його відходом у Засвіти суспільство, країна, усі ми багато втратили.

Володимир Прокопович відій­шов у Вічність 13 жовтня 2021 року на 86-му році життя. Талановитий учений-германіст (автор близько 200 праць), педагог від Бога, безком­промісний демократ-патріот з активною життєвою позицією, він належав до плеяди патріархів-фахівців всесвітньої історії, котрі започаткували формування в Україні ново­го концептуального бачення новітньої історії Європи й Америки, його утвердження в навчально-методичній літературі для студентів закладів вищої освіти, учнів старших класів, а та­кож постання модерної постаті вченого – «публічного історика». Відзначався тверді­стю власних світоглядних засад і морально-етичних цінностей, унікальною скромністю, безкорисливістю, принциповістю та невибагливістю в побуті. Володів високорозвиненими почуттями свободолюбства, гідності, незалежності, справедливості, шляхетності. Холоднокровний, стриманий в емоціях, розсудливий у вчинках, непохитний у вірності принципам, не без тонкого почуття гумору (нерідко замішаного на сарказмі), у чомусь нагадував літературний образ англійського аристократа ХVIII – ХІХ ст.

Володимир Прокопович Газін народився 24 серпня 1936 року в с. Нове Поріччя (сьогодні Хмельницька обл.) у сім’ї колгоспників. Батько, вивезений 1942 року до Німеччини, за вчинену на одному із заводів диверсію заплатив життям. Завдяки зусиллям матері й бабусі, удалося із сестричкою вижити в страхітливий голод 1947 року, після якого на все життя виніс глибоке переконання, що найбільшою цінністю для людини у світі є хліб. У 1951 році закінчив із похвальною грамотою семирічку, а в 1955 – із червоним дипломом Хотинське педучилище. Володіючи гострим аналітичним розумом і феноменальною пам’яттю, навчався блискуче, надаючи перевагу предметам математич­ного циклу. Проте, пропрацювавши рік учителем у сільській школі, у 1956 році всту­пив на історичний факультет Чернівецького університету, який із відзнакою закінчив 1961 р. Під час навчання визначився з тематикою наукових уподобань – новітня істо­рія Німеччини. Тому не випадково під керівництвом доцента (з 1972 р. д-ра іст. наук) Івана Теодоровича, котрого все життя вважав науковим наставником, написав і блис­куче захистив дипломну роботу з теми «Боротьба НДР за возз’єднання Німеччини (1949-1955 рр.)». Одружившись цього ж року з Ніною Івлєвою (котра стала опорою в житті та матір’ю двох синів – Олександра й Володимира), разом поїхали на роботу до Ворохтянської середньої школи (Івано-Франківщина), де незабаром став одним із найкращих учителів історії та суспільствознавства області.

У 1971 році вступив на заочне відділення аспірантури Чернівецького універси­тету, яку закінчив 1975 р. У 1979 році в Ужгородському університеті захистив канди­датську дисертацію «Боротьба Німеччини за відновлення втрачених позицій після Версальського миру».

З осені 1976 року Володимир Газін почав працювати на посаді асистента (у 40 ро­ків!) кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського педінституту, пізніше (1987 р.) – доцентом, і нарешті з 2004 р. – професором. До кінця ХХ ст. переважно досліджував історію Ваймарської республіки 1925-1933 рр., наслідком чого стали пу­блікація монографії «Економіка і зовнішня політика Ваймарської республіки (1925­-1933 рр.)» (1994 р.) і захист докторської дисертації у 2001 році з теми «Східна політика Ваймарської республіки в 1919-1933 рр.». Від початку ХХІ ст. й до останніх днів жит­тя займався вивченням украй складних і суперечливих процесів розвитку тогочасно­го світу. В опублікованій 2009 року фундаментальній монографії «Актуальні проблеми сучасності: історія, світова політика» спромігся окреслити зародження та розви­ток/занепад тих чи тих явищ і процесів світової цивілізації, проблеми становлен­ня «нового світового порядку» в системі міжнародних відносин, пророче передба­чив загрозу для української незалежності з боку Росії. Показовими для праці були, по-перше, яскраво виражена оригінальність роздумів автора й цілковита відсутність механічного «переспівування» запозичених у західних колег ідей, концептів, термі­нів, що створює позірну видимість модерності наукових поглядів і, по-друге, невлас­тиві українському історієписанню прямота й жорсткість суджень, позбавлених на­віть натяків на поширену амбівалентність, зокрема в оцінках «багатовекторності» зовнішньої політики України, «стратегічного партнерства» з Росією тощо.

Водночас сповна розкрився й талант блискучого педагога. Читаючи курс «Но­вітня історія країн Європи та Америки», Володимир Прокопович вражав студентів стрункістю викладу матеріалу, чіткістю формулювань, суджень, новизною висновків. Усі його лекції відзначалися ориґінальністю, оскільки були плодом власного кри­тичного переосмислення наукових здобутків сучасної йому історіографії. Рішуче ви­ступав проти використання в освітньому процесі російської навчально-методичної літератури, пройнятої імперським духом національної винятковості й культурно-по­літичного месіанства у світі. Тож узявся за витворення посібника власне українсько­го теоретико-методологічного формату, присвяченого новітній історії Європи та Америки 1945-1994 рр., який побачив світ 1995 року. А в наступних роках (до 2015 р.) у співавторстві з професором Сергієм Копиловим опублікував низку посібників і під­ручників, котрі отримали високу оцінку з боку фахівців і студентів.

Із початку 2000-х рр. розкрився хист обдарованого «публічного історика». Публі­цистичні есеї, що виходили друком переважно на шпальтах газет «День» і «Дзеркало тиж­ня», характеризувалися багатоманітністю тематики, гостротою, актуальністю порушуваних проблем, оригінальністю й нонконформізмом суджень, науковою новизною. Найкращі з них (49 статей) автор опублікував 2019 року в збірці «Історія в дзеркалі журналістики».

Світла пам’ять про аристократа духу й інтелекту зберігати­меться у серцях друзів, колег, тисяч випускників історичного факультету, для котрих він слугував взірцем професіоналізму, шляхетності, моральної чистоти і правдолюбства…

Історичний факультет