Постать Бориса Грінченка є унікальною в історії української культури новітньої доби, якого з повним правом можна назвати вченим-енциклопедистом за різноманітністю й вагомістю його наукових здобутків, до яких слід додати і результативність його громадської праці. 9 грудня 2013 року виповнюється 150 років з дня народження діяча. Разом зі своєю дружиною Марією Загірною він здійснив вагомий вклад у створення і поширення масової української книги на Чернігівщині в кінці ХІХ ст. Вчені підрахували, щоб стільки зробити за короткий вік (47 років), скільки зробив цей діяч, − потрібно було спати 3-4 години на добу.

Спершу Борис Дмитрович працював на різних посадах чернігівському земстві, тому мав можливість використовувати земську друкарню для своїх цілей. Завдяки організованому видавництву в 1894 р. виникли певні непорозуміння з начальством. Про цей інцидент дізнаємося з листа Є. Чикаленка: “Високоповажний Борисе Дмитровичу! Збірався я зо скілька разів писати до Вас, бажаючи потішити… з поводу конфлікту Вашого з Управою, але мені соромно було обмежитись одними словесами, хотілось виявить Вам своє співчуття фактом, а як на лихо обставини склались так, що нічого певного я Вам не міг сказати…”.

Починаючому видавцеві пощастило: в нього з’явився спонсор-однодумець Іван Череватенко, який всіляко підтримував його ідеї, надав кошти і саме йому довірив реалізацію свого задуму щодо створення видавництва з метою випуску доступної та популярної літератури − дешевих народопросвітних книжок у “російській Україні”. За визначенням самого Б. Грінченка, це був свідомий українець, котрий “бажав, щоб український народ освічувався своєю мовою і клопотався, щоб були українські народні видання дитячих книжок, захожувався й сам писати по вкраїнськи, хотів завести премії за найкращі науково-популярні книжки українською мовою”. Меценат склав духовний заповіт із певними обов’язковими умовами. Видавцеві було передано 1000 крб. на створення видавництва. Передбачалося, що видання мають виходити винятково на добровільних засадах як зразок патріотичного служіння справі народної просвіти. Авторський гонорар мав складали 50 примірників виданої книжки (пізніше часом було і по 100), за малюнки – 20 примірників. Редагування й коректура так само не оплачувалися (ці функції було покладено на редактора Б. Грінченка та адміністратора – його дружину М. Грінченко). Весь прибуток до найменшої копійки йшов на організацію нових видань: на друк, брошурування, цензурні оплати, частково – на пересилання, закупівлю матеріалу для пакування тощо.

На відсотки, набуті внаслідок діяльності видавництва за два роки, Б. Грінченко запропонував встановити премію імені Івана Череватенка і сам склав “Статут фонду імені Івана Череватенка за науково-популярні книжки” (1895). Надання премій передбачалося за “оригінальні, ніде ще не друковані, написані для широких мас народу наукові твори, що мають на меті спопуляризувати серед усього українського народу здобутки світової науки”. За умовами Статуту, премією не могли відзначатися роботи, що “тим чи іншим робом захвалюють неволю, панування одного народу або громадського стану над другим, або за твор конфесійний”. Право нагородження премією імені І. Череватенка Б. Грінченко в 1901 р. передав львівській “Просвіті”.

Видавець випустив найкращі твори літератури: кілька оповідань М. Коцюбинського, твори Т. Шевченка, “Приказки” Є. Гребінки, “Побратим” і “Хто винен?” Ю. Федьковича, “Байки” Л. Глібова, оповідання та вірші самого видавця. Також побачили світ збірки творів класиків літератури ХІХ століття “Криничка” і “Вірна пара та інше”, збірка пісень “Живі струни”, збірка “Думи Кобзарські”, оповідання М. Загірньої “Орлеанська дівчина Жанна д’Арк” і “Як вигадано машиною їздити” (про Стефенсона). Водночас випускав різноманітні освітні книжечки, в яких наукові знання, щоб обійти цензуру, викладалися в художній формі. Тематика торкалася питань економіки, культури, санітарної гігієни Наприклад, було видано ряд книжечок, що знайомили читачів із життям інших народів, зі способом порятунку від епідемічних хвороб тощо. Чернігівське видавництво випустило літературні альманахи, назви яким давались від назви головних творів. Альманах “Батькове виховання та инше” (1898) складався з окремих творів українських письменників. Зокрема, у ньому вміщені вірші О.Г. Лотоцького (підп.: “Любенького”) “Батькове виховання” (“В розкішній країні далекого сходу…”, які й дали назву всьому альманаху, Я. Щоголєва “Мати й орел” (“Летів орел понад степом…”), П. Куліша “Чумацькі діти” (“Ідіть, мої діти…”), оповідання Марка Вовчка “Горпина”.

Слід звернути увагу на те, що сучасники Бориса Дмитровича мали таки рацію: це лише завдяки його енергії вдалося досягти, здавалося б, неможливого – в умовах жорсткої заборони налагодити видання “бібліотеки” українських книжок. Більшість дослідників вважають, що загалом за 8 років у Чернігові видавництвом Грінченка було видано 45-50 назв книжок тиражом понад 200 тисяч примірників. Воно проіснувало шість років, надрукувало 46 книжок загальним тиражем близько 170 тис. примірників. Для встановлення реального репертуару видань коштом І. Череватенка був проведений аналіз архівних документів та книжкового зібрання Грінченків. Так, в одній із рукописних чернеток проекту фонду Череватенка видавець написав, що за 1894−1899 рр. коштом спонсора в Чернігові видано 36 книг загальним тиражем 133 870 примірників. За підрахунками всього за 1894−1900 рр. було видано 46 книжок.

На той час це було величезним досягненням для українського книговидання. Такою виявилася продуктивність цього першого, за словами дослідника народного видавництва на Україні, в штаті якого не було нікого, окрім невтомного подружжя Грінченків. Для повнішого уявлення про це видавництво слід брати до уваги, звичайно, не лише випущені народні книжки, а й ті, що не зважаючи на відчайдушні “оборонні” зусилля Б. Грінченка зазнали цензурних утисків (всього за 1894−1899 роки 29 рукописів). Це – життєпис А. Лінкольна, переклади “Марії Стюарт” Шілера і “Диких лебедів” Андерсена, збірка російських народних казок “З лиха і добро буває”, оповідання про фіннів “Гарний народ”, “Братська любов, або Страшна пригода” Д. Гордієнка, “Петрусь Перебендя. Іван Підкова” Т. Шевченка, “Оповідання” Є. Гребінки, твори Г. Барвінок, а також власні твори Б. Грінченка (наприклад, біографічний нарис про Івана Котляревського, деякі оповідання, розповіді про пустелю Сахару, про гори, диких людей, народні казки). Уже перелік того, що вийшло і планувалося свідчить, що заходи видавця мали на меті незмірно більше, аніж випуск книжок для народного читання.

Борис Грінченко разом із іншими колегами був змушений зважати на положення, якими обмежив українське слово Емський указ 1876 року. Письменник виявляв при цьому велику винахідливість: деякі заборонені книжки перероблялися і знову подавалися на цензуру, і бували випадки, коли цензор дозволяв до друку раніше “забраковані” твори. Доходило й зовсім до казусів, коли цензура викреслювала вже видрукувані раніше вірші (зокрема, Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Кониського). Але, як правило, видавець Грінченко використовував усі мислимі й немислимі засоби, докладав максимум зусиль, щоб виходили друком книжки для простого народу. Навіть офіційна преса з прихильністю відзначала появу таких книжок, вказуючи, зокрема, на велике знання своєї справи та бездоганний смак упорядників. Оскільки дозволені цензурою рукописи скорочувати не заборонялося, він, щоб “розчинити” соціальні мотиви в тій чи іншій збірці, зумисне наповнював її невибагливими, здебільшого любовними творами, які потім при виданні вилучалися. Практикувалася також система подачі рукописів з різних місць і від різних людей у сподіванні, що таки десь рукопис “проскочить”. Намагання “обдурити” цензуру пояснюється наявність зайвої белетризації у творах науково-популярного змісту.

Прогресивна спрямованість діяльності чернігівського народного видавництва була відзначена багатьма його сучасниками. Численні позитивні відгуки про видавничі заходи письменника знаходимо в листуванні з М. Коцюбинським, котрий писав йому у червні 1894 р.: “Не зупиняюсь довго над тим, як мені до мислі Ваш замір надрукувати серію книжок для народу та дітей; зазначу тільки свою радість, що власне Ви взяли цю справу в свої руки, бо вже давно почувається пекуча потреба в упорядкуванні видань для люду…”. І. Франко схильний був навіть вважати, що організація Б. Грінченком чернігівського видавництва взагалі є “найважнішою його заслугою”.

У листі до Львівського товариства “Просвіта” Б. Грінченко дає останні розпорядження щодо фонду імені Івана Череватенка: “Посилаю вкупі з цим листом 400 руб. на фонд ім. Ів. Череватенка. Разом з попереду присланими се буде 1 000 рублів. Сам кінчаю складання фонду. Прошу отже: а) повідомити мене про те, що сі гроші Т-во відібрало; б) на підставі №3 “Статуту фонду” оголосити перший конкурс. 1901.11.29. З Чернігова”. Продавши майно чернігівського видавництва і одержавши за це ще 1000 крб., видацець надіслав їх до Правління “Благотворительного общества издания общеполезных и дешевых книг в Санкт-Петербурге” з супровідним листом.

На початку ХХ ст. вже плідно працювали деякі українські видавництва: “Вік” у Києві, “Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг” у Санкт-Петербурзі). Однак їхньої друкованої продукції було замало для задоволення потреб українського народу. Борис Грінченко мав давню мрію створити в Україні культурно-освітнє товариство, яке б сіяло в народі зерна національної просвіти.

Не маючи можливості видавати свої художні і науково-популярні твори в умовах царської Росії, де українське друковане слово перебувало під забороною сумнозвісного Валуєвського циркуляру 1863 року та таємного Емського едикту 1876 р. Олександра ІІ, він зав’язав тісні стосунки з українськими культурно-освітніми і видавничими інституціями в Галичині й на Буковині, які на той час перебували в складі Австро-Угорської імперії і де законодавство в сфері національно-культурних прав автохтонного населення окраїнних земель, що базувалося на конституції 1848 р., на відміну від Росії, було набагато ліберальнішим. Особливо плідно Грінченко співпрацював з львівським товариством “Просвіта”, заснованим у 1868 р., яке за кілька десятиліть охопило своєю культурницькою працею всю Східну Галичину. Свої художні і науково-популяризаторські твори у виданнях львівської “Просвіти” він друкував, починаючи з 1888 р.

У 1902 р., після переїзду на постійне проживання до Києва, Борис Грінченко здійснив поїздку в Галичину. Її метою була зустріч з Іваном Франком та іншими видатними діячами української літератури і культури задля ретельного вивчення досвіду діяльності місцевих культурно-національних установ, аналізу особливостей їх видавничої політики. Надихаючий приклад львівської “Просвіти” ще більше зміцнював упевненість Грінченка в необхідності створення подібного українського культурно-освітнього товариства і в Наддніпрянській Україні. Його сучасник Дм. Дорошенко вважав, що Б.Д. Грінченко заснував київську “Просвіту” восени 1906 року, аби звернути усю свою енергію на видавничу діяльність, “залишившись без свого органу, яким була “Нова громада” і почасти “Рада”… В той час у Києві було троє людей, з яких кожен був лідером окремої групи, кожен мав свою особливу “парафію” і кожен хотів мати коли не свій власний орган, то хоч стояти на чолі осібної установи. Це були: М. Грушевський, Б. Грінченко і В. Науменко… Грінченко мав тепер “Просвіту”. Всі троє були люди сильної, автократичної вдачі, і особисті відносини поміж ними були досить холодні…”.

Тогочасні умови всемогутності царату, його відверто асиміляційна політика на національних окраїнах імперії та тотальні переслідування будь-яких проявів національно-визвольного руху аж ніяк не могли стати підґрунтям для створення такого товариства. Але видавцеві протягом 10 тижнів, вдалося проявити свої організаторські здібності – він об’єднав навколо себе та редакції прогресивної україномовної газети “Громадська думка” близько 20 представників української інтелігенції, які майже усі перебували між собою у родинних стосунках. Грінченко зібрав біля “Просвіти” певний гурт членів радикально-демократичної партії, яка фактично як партія, в 1907 році вже не виявляла політичної діяльності, натомість об’єдналася на ґрунті національно-культурної праці. Це були О. Волошин, В. Дурдуківський, М. Левицький, В. Страшкевич, С. Єфремов.

До київського губернатора з заявою про дозвіл на створення товариства він звернулися разом із М.В. Лисенком. У ній чітко було вказано мету товариства: “Цель общества есть содействие развитию украинской культуры и, главным образом, просвещению Украинского народа на его родном языке; общество имеет действовать в пределах г. Киева и Киевской губернии”. Статут доручили скласти Модесту Левицькому. Документ прийняли не відразу. Втім, в будь-якому разі він висвітлював головне завдання “Просвіти” − право видавати газети, журнали, книжки та іншу літературу українською мовою та ін. Щодо назви товариства сумнівів не виникало – звичайно ж, “Просвіта”, за прикладом львівських однодумців. Спершу Олена Пчілка пропонувала іншу назву – “Україна”. Однак її пропозиція більшістю була відхилена з огляду на радикалізм, який міг спровокувати швидкі репресії з боку поліції. Крім того,  прийнявши назву “Просвіта”, київські “просвітяни” сподівалися з часом об’єднати всі “Просвіти” Наддніпрянщини в єдину й масову організацію. Керівник наполягав на тому, щоб видавнича програма товариства була універсальною за змістом, позбавленою будь-яких елементів партійної агітації, але з переважанням українознавчої тематики.

Не зважаючи на те, що видавець Грінченко був обраний головою керівного органу “Просвіти” – Ради, він в більшості узяв на себе щоденну «чорнову» роботу товариства. Секретар київської “Просвіти” в 1907 році Д. Дорошенко зазначив, що їхня організація поділялася на секції: видавничу (у складі якої діяла й календарна підсекція), лекційну (організовувала лекції здебільшого студенти Політехнічного інституту на різні теми, переважно на робітничих околицях Києва – Куренівці, Лук’янівці, Деміївці, Шулявці), бібліотечну і артистичну (займалася організацією літературно-музично-вокальних вечорів, вистав та інших масових заходів). Формально  Борис Грінченко міг би лише здійснювати загальне керівництво й контроль за діяльністю чотирьох “робочих комісій” або “секцій” товариства, але фактично діяч організував чітку роботі видавничої секції “Просвіти”. Ця сфера була йому найбільш близькою, адже в ній мав певний досвід власної видавничої діяльності ще з часів чернігівського періоду свого життя і тому головував 3 роки і в цій комісії.

За неповних чотири роки під егідою київського товариства побачили світ 32 так звані “народні книжки” різноманітного тематичного змісту (історія України та інших країн світу, географія, белетристика, природознавство, право, етнографія тощо), 3 щорічні календарі-альманахи, не рахуючи офіційних видань (статутів, щорічних звітів, каталогів “просвітянських” книжок для народу тощо). Видавець сам написав понад 20 рецензій, відредагував близько половини книжок для народу та календарів (альманахів), що вийшли з друку під егідою “Просвіти” в 1906−1910 рр. (з них три написані самим Грінченком).

Основною його заслугою в організації плідної видавничої діяльності київської “Просвіти” є згуртування навколо товариства найдобірнішої національної письменницької, наукової, педагогічної, мистецької еліти не лише Києва, а й багатьох інших міст, містечок і сіл Наддніпрянської України, а також Москви, Петербурга та інших міст за межами України. Іншими такими діяльними членами були Леся Українка, М. Лисенко, С. Шемет, В. Прокопович, В. Винниченко, Г. Шерстюк, Олена Пчілка, Є. Чикаленко, Л. Яновська, С. Тимошенко, В. Степанківський, С. Петлюра, В. Королів-Старий, Д. Дорошенко, О. Мишуга, І . Огієнко, С. Сірополко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, О. Косач-Кривинюк, Ф. Матушевський, М. Гехтер, Ф. Штейнгель, Л. Жебуньов, Л. Пахаревський, А. Яковлів, М. Кропивницький, П. Капельгородський, В. Доманицький, І. Стешенко, М. Грінченко, Л. Драгоманова, А. Кримський, Ф. Красицький, П. Холодний, Г. Хоткевич, І. Фещенко-Чопівський та багато інших видатних діячів України. Навіть під час короткотривалого перебування у Києві підданого Австро-Угорської імперії Івана Франка.

Окрім видавничих справ керівник “Просвіти” постійно переймався проблемами комплектування та оптимальної організації фондів просвітянської бібліотеки. Бібліотечна секція взялася енергійно збирати книжки “і вже за пару літ “Просвіта” мала бібліотеку з яких 10 000 томів”. Вона стала першою в Наддніпрянській Україні дійсно доступною українською книгозбірнею.

На перших порах (друга половина 1906–1907 рр.) серед членів “Просвіти” спостерігалася емоційне піднесення від усвідомлення того, що нарешті стало можливим не приховувати своє українофільство, приносити в т.ч. своєю видавничою працею певну користь народові. Однак у подальшому ейфорія пішла на спад, частина “просвітян” почала нехтувати своїми громадськими обов’язками, з’явилися проблеми зі сплатою внесків, приміщенням для товариства, почастішали поліційні переслідування. У цих складних умовах Б. Грінченко та його найближчі товариші докладали багато зусиль, щоб поширили сферу діяльності товариства не лише на Київ, а й на містечка і села Київської губернії, вбачаючи в масовості своєї роботи запоруку успішності покладених на “Просвіту” завдань, постійно порушували відповідні клопотання у владних коридорах. Але всі їхні зусилля зводилися нанівець – частіше вони натикатися на глуху стіну заборон і відмов, часто навіть без будь-якого пояснення причин.

Незаперечне лідерство Бориса Грінченка в київській “Просвіті” базувалося насамперед на його винятковій відданості справі. Всі, хто особисто знав його обов’язково відзначали у своїх спогадах його неймовірну працездатність, максимальну самовіддачу. Тому невипадково діяч був таким непримиренним до будь-яких проявів національного недбальства.

У певній мірі така безкомпромісна надвимогливість і до себе, і до своїх товаришів по “Просвіті” багатьох  відлякувала і ображала, і призводила інколи й до конфліктних ситуацій, розриву деяких “просвітян” з товариством. “Працювати з Грінченком було не так-то й легко; з його був невсипущий, невтомний робітник, який не знав для себе спочинку, але за те вимагав такої ж праці і від своїх співробітників” (Дм. Дорошенко). Зокрема, і Євген Чикаленко неодноразово писав про болючу для нього проблему особистих стосунків із Борисом Дмитровичем ще в редакції газети “Рада”. Із  його листів до П. Стебницького слідує, що саме цей талановитий і працелюбний українець своєю автократичною вдачею породжував більшість конфліктів у редакції, бо при всіх своїх заслугах не мав хисту до спільної праці та спілкування з людьми: “…я злякався, що він знов схоче увійти в редакцію. Я нічого не маю проти того, щоб він писав, але Боже борони пускати його близько в склад редакції. Се ж знов мені доведеться їхати в санаторію лічитись од неврастенії…Як загадаю пережите, аж страшно стане…”.

Амбіційність, притаманна керівникові київської “Просвіти”, йшла врозріз із основним принципом видавця: об’єднати колектив. На мій погляд, підвищена конфліктність Бориса Грінченка в певній мірі жорстке ставлення до колег − всі ці прояви стали першою сходинкою до розпаду організації. Прагнення встигнути зробити якомога більше користі для українського народу виявилося недостатньо. Певною мірою, такі випади на співробіників, були наслідком підірваного непосильною працею здоров’я (хворів на сухоти) та надзвичайно тяжких умов його приватного життя. До того ж головуючий організацією небезпідставно побоювався, аби товариство не перетворилося з часом у своєрідний вузькокорпоративний і бездіяльний клуб української інтелігенції, оскільки серед частини “просвітян” панували песимістичні настрої, навіювані чутками про неминучу заборону інституції владою. Час від часу письменникові доводилося мати справу з брутальними поліційними втручаннями в його громадські справи, навіть опинятися за гратами. І те, що він встиг здійснити в київській “Просвіті” в таких умовах (а крім громадських справ, була в нього й письменницька, перекладацька, наукова, публіцистична робота, загальний обсяг якої, за орієнтовними підрахунками грінченкознавців, становить щонайменше 50 томів) – це справжній подвиг в ім’я відродження української нації. Хоча Б. Грінченкові був притаманний «диктаторський» стиль керівництва і спілкування, жорсткість і вимогливість, але він володів вмінням надихати соратників, переконувати їх у вищості громадського обов’язку над власними інтересами, подавати їм приклад власною жертовною працею.

Однак, тяжка хвороба змусила врешті-решт улітку 1909 р. зректися головування в київській “Просвіті” й через кілька місяців виїхати разом з дружиною на лікування до італійського курортного містечка Оспедалетто поблизу Ріміні. Після його вимушеного відходу від справ ситуація в товаристві відчутно погіршилася. Почалися проблеми особливо у фінансових питаннях, був втрачений рівень видавничої продуктивності. Почастішали випадки порушень графіків здачі книжок до друку, зриву лекцій, несплати членських внесків, чимало “просвітян” поступово відходили від активної праці в товаристві.

Перед від’їздом до Італії, немовби відчуваючи, що вже не побачить рідну Україну, Борис Дмитрович у присутності свідків – своїх найближчих друзів – Дмитра Дорошенка, Сергія Єфремова, В’ячеслава Прокоповича склав заповіт, згідно з яким все своє майно передав на народну справу, точніше – “Просвіті”. При цьому на кошти, що мали надходити від продажу творів письменника, гонорарів за постановку театральних п’єс “Просвіта” мала відкрити в Києві чи під Києвом народну школу з українською мовою викладання, бібліотека ж – зберігатися як меморіальна колекція, не змішуючись з власною бібліотекою товариства, мати окремий каталог, а книги з неї мали видаватися для безкоштовного користування лише в читальний зал.

Однак “Просвіті” не вдалося виконати цих умов фундатора і мецената товариства через швидке припинення свого існування (так само недовго проіснувала відроджена київська “Просвіта” і за доби національно-визвольних змагань 1917−1920 рр.). З якою тільки обережністю не діяли «просвітяни», щоб не спровокувати репресії з боку царської каральної машини, все ж незаперечні здобутки товариства, зростання авторитету організації в суспільстві були для владних кіл немов більмо на оці. Навесні 1910 р. за облудним доносом відомого київського україножера С. Щоголєва діяльність київської “Просвіти” буцімто за “мазепинство” рішенням в. о. київського губернатора О.Ф. Гірса від 8 квітня 1910 р. було брутально перепинено. Один із приводів до закриття київської “Просвіти” називає історик Дмитро Дорошенко у своїх “Спогадах про недавнє минуле” (1914−1920): “В числі приводів до закриття було офіціально поставлено видання моєї книжки «Оповідання про Ірляндію”…”.

До далекої Італії сумна звістка про закриття “Просвіти” дійшла досить швидко. Марії Миколаївні цю новину певний час вдавалося приховувати від свого чоловіка. Однак 14 квітня 1910 р. Борис Дмитрович все ж випадково дізнався про ліквідацію товариства, своєї “останньої дитини”, і це стало для нього надзвичайно важким ударом. З цього моменту  здоров’я Грінченка різко погіршилося. Він рвався повернутися в Україну, сподівався, що на рідній землі йому полегшає, можливо навіть плекав надію відродити “Просвіту”. 23 квітня, на 47-му році життя, Бориса Грінченка не стало.

Згодом меценат Євген Чикаленко запропонував заснувати фонд його імені “при якомусь видавничому Т[оварист]ву. Власне, всі зупинились на петербурзькому Т[оварист]ві “Благотв[орительное] общество”, але так, щоб видавництво фактично було в Київі, а мало тільки вашу фірму і для справохдання подавало б вам всі рахунки… Якщо Петербурзьке Благодійне Т[оварист]во з якихось мотивів не пристало б на таку комбінацію, то, певне, заснується видавниче Т[оварист]во ім. Грінченка у Львові, але фактично буде існувати і видавати книжки у Київі”.

Отже, прослідкувавши віхи видавничої діяльності Бориса Грінченка можна зробити певний висновок: це була, по суті, відчайдушна боротьба письменника за рівноправність і престиж українського слова, за зняття цензурних заборон. Важливо підкреслити й те, що здійснювані діячем видання входили здебільшого не в коло художньої літератури, а саме народної освіти. Таким чином, усе, що видавалося Б. Грінченком у Чернігові та в Києві, було розраховане на початкову стадію прилучення народу до художніх надбань, а саме – на стадію оволодіння ними писемним словом. Варто зазначити, що його народопросвітня видавнича діяльність була ні чим іншим, як своєрідним продовженням його педагогічної діяльності. Слушно спостерегли сучасники, що за обставин відсутності освіти рідною мовою книжки, які вийшли за Грінченковою участю, стали принципово новаторськими в ставленні українського слова до народу.

Ольга Комарова,

гол. редактор газети