Завершив свій земний шлях Анатолій Суровий – ветеран університету, талановитий викладач вищої школи, плідний науковець, працелюб, життєлюб, творча, щедрої душі людина. Воістину – колоритна, неординарна постать, подільський самородок. Анатолій Феодосійович – частинка історії університету, адже був не лише свідком, але й активним учасником тих змін, які сталися в нашому житті. Справді – це ціла епоха. Так, в 1955 році, коли Анатолій Суровий став студентом історико-філологічного факультету тодішнього педінституту, функціонувало лише три факультети, один навчальний корпус, один гуртожиток, працювало декілька десятків викладачів (не було жодного доктора наук, професора, було всього кілька кандидатів, доцентів).
Анатолій Суровий народився 20 січня 1938 року в с. Хоптинці Сатанівського (нині Городоцького) району, та все дитинство промайнуло в с. Радковиця, в якому батько працював у школі, а мати – в колгоспі. Належав до того покоління людей, дитинство якого безжально обпалено страхітливою війною. Багато дітей не відчули батьківської ласки і турботи, рано пізнали важку фізичну працю. Як пастух, на все життя запам’ятав холодні осінні ранки, п’янкий запах чебрецю, а босоніж – пекучі жала стерні. Йому й молодшому братові довелося жити, з матір’ю Іриною та бабусею Юлею (згодом таким ім’ям назвав свою доньку). Особливо зазнав злиднів голодного 1947 року. Змалку любив книги, читав навіть у полі (перечитав майже всі книги з сільської бібліотеки). У школі навчався лише на “відмінно” (збереглися похвальні грамоти).
Після закінчення семирічки в 1952 році Анатолій Суровий навчався в середній школі в селі Калитинцях. Упродовж трьох років щодня за будь-якої погоди долав семикілометрову відстань до школи. А зими в ті роки були сніжними, холодними й довгими. В школі не було їдальні, тому учні перекушували будь чим (хліб, горіхи, яблука…). Повернувшись додому, при гасовій лампі готував уроки, а вранці – знову до школи. Брав участь у драмгуртку, був редактором шкільної стінгазети.
У 1955-1960 роках навчався на історико-філологічному факультеті (спеціальність українська мова і література, історія) Кам’янець-Подільського педінституту. Його викладачами були талановиті педагоги: директор (тодішня назва очільника) інституту Іван Зеленюк, декан факультету Іван Гнатенко, викладачі-філологи – Катерина Баценко, Тамара Бабіна, Ольга Брицина, літератори Євгенія Гінзбург, Олександр Бойко, Валентин Сапун, Андрій Степанов, Мусій Хмелінський, історики Микола Александра, Петро Лаптін, Іван Слизький, Олександр Степенко, Павло Цикра та інші.
Анатолій Суровий відзначався здібностями й сумлінням у навчанні (у його заліковій книжці були лише відмінні оцінки). Студент був активним і в громадському житті факультету та інституту. А коли в 1957 році за ініціативи директора інституту почала виходити багатотиражка “Радянський студент”, згодом – “Студентський меридіан” (29 січня цього року виповнилося 60 років), він став одним із її перших редакторів. За дорученням дирекції інституту четверо кращих студентів факультету щотижня готували почергово номер газети.
Після закінчення інституту з відзнакою Анатолій Суровий кілька місяців працював учителем у школі на Житомирщині. В листопаді 1960 року одружився на п’ятикурсниці факультету Тіні Цюсь. На весіллі був одягнений у вишиванку, яку за давньою українською традицією вишила наречена. Два роки перебував на дійсній військовій службі в далеких від України гарнізонах (м. Алма-Ата – Казахстан, м. Улан-Уде – Далекий Схід). А далі знову робота в школі, тепер на Вінниччині.
1963 року Анатолій Суровий став викладачем суспільних наук у рідному інституті. То була висока честь, адже на роботу до вищих навчальних закладів Міністерство освіти України направлено випускників університетів (у ті роки їх було всього 7). Так, того року викладачами інституту стали Анатолій Копилов (Чернівецький університет), Іван Юришинець, Володимир Бондарчук (останній згодом працював у Хмельницькому технологічному інституті побутового обслуговування, нині – Подільський національний університет). Обидва закінчили Київський університет Тараса Шевченка. Анатолій Феодосійович пройшов усі етапи службових сходинок: асистент, старший викладач, доцент. Був і заступником декана філологічного факультету, завідувачем кафедри.
До викладання суспільних дисциплін, а згодом історії України ставився винятково відповідально. Намагався об’єктивно розібратися в складних і суперечливих процесах, творчо й критично переосмислити наше минуле, збагнути розмаїття складних подій, наголошував на необхідності врахування історичного досвіду. Виробив свою, так би мовити, “кухню” підготовки лекцій: виняткова чіткість, послідовність, висновки. Керував підготовкою студентів щодо написання магістерських, дипломних і курсових робіт.
Знали Анатолія Феодосійовича як плідного науковця. Його наукові інтереси стосувалися переважно історії профспілкового руху України (1917-1920 рр.) та історії Поділля. 1971 року він захистив кандидатську дисертацію (спеціалізована вчена рада Київського державного університету імені Тараса Шевченка). Автор чотирьох монографій (одна індивідуальна). Разом із колегами підготував посібники: для вчителів “Нариси історії Поділля”, для студентів був виданий посібник “Історія України” (част. 3). Науковець написав й опубліковав брошури, методичні рекомендації, нариси, статті, виступи на багатьох різного рівня наукових та науково-практичних конференціях. Брав активну участь у підготовці фундаментального видання “Історія міст і сіл УРСР” (том “Хмельницька область”). Зокрема написав три цікавих нариси: “Антоніни”, “Базалія”, “Тарноруда”; був керівником однієї з груп дослідників з підготовки нарисів до книги; 18 із них відредагував. Багато праці доклав як керівник проекту “Кам’янець-Подільський державний університет в особах” (чотири томи).
Анатолій Феодосійович виявив організаторські здібності. Як заступник декана філологічного факультету, займався різними питаннями, але мав і таке доручення – відповідав за роботу зі студентами з Узбекистану (навчалися в інституті у 1966-1991 рр.). 12 років очолював кафедру суспільних дисциплін. Високий авторитет, ерудиція, працьовитість, доброзичливість, вимогливість допомогли згуртувати чудовий колектив, забезпечити злагоджену роботу кафедри.
Сумлінністю Анатолій Суровий відзначався у виконанні також громадських доручень. Був організатором, учасником студентських вечорів, зустрічей студентів із вченими, учасниками Другої світової війни, письменниками тощо. Його добре знали в місті, районах, обласному центрі як лектора, учасника наукових, науково-практичних конференцій. Запам’ятаються поїздки викладачів до Нової Ушиці, Чемерівців, Дунаєвець, Ярмолинців, Волочиська, навіть до віддаленого Теофіполя тощо.
Багаторічна професійна й громадська робота Анатолія Сурового відзначена орденом “Знак пошани” (таку нагороду тоді вручили в обласному центрі і його директору школи, в якій навчався), знаками “Відмінник освіти України”, “Відмінник освіти Узбецької РСР”, почесними грамотами Міністерства освіти України та Узбекистану, керівництва Хмельницької та Хорезмської (Узбекистан) областей, міста тощо.
Великою радістю для Анатолія Феодосійовича була його сім’я. Разом із дружиною Тіною Іванівною виховали чудових дітей – дочку Юлію (кандидат педагогічних наук, працівник університету), сина Олександра (інженер). Радів успіхам своїх онуків, усі навчалися в столичних ВНЗ. Один із них аспірантську підготовку проходив у Японії.
Анатолій Феодосійович був цікавою, неординарною і щирою людиною. Своїм духовним багатством уважав створену ним бібліотеку, любив художню літературу, цінував і творив гумор, влучне слово. В студентські роки писав захопливі вірші, які публікувалися в річних виданнях. Вправно володів пером, вдало малював шаржі, дотепно жартував. Мав чудову пам’ять, умів дружити, був справжнім лідером. До нього тягнулися люди, вмів їх згуртувати. Скільки людей він помітив, підбадьорив, підтримав! У товаристві був дотепним, м’яким, добрим, щирим, однак виявляв твердість і непохитність, коли йшлося про принципові питання.
Анатолій Суровий не забував і свій рідний край, навідувався до села, прямував у знайомі поля, які пам’ятали його босоногим, милувався річечкою (в ній у дитинстві ловив рибу). Вслухався у веселий спів жайворонків, полюбляв оксамитовий килим польових квітів, золотаві хлібні ниви. На повні груди вдихав аромат духмяних лугів.
Таким запам’ятається в пам’яті рідних, колег, друзів Анатолій Феодосійович, який залишив на землі світлий і вдячний слід, добру про себе пам’ять.
Від імені друзів Анатолій Гаврищук