Події в Україні останніх шести тижнів безсумнівно слід назвати історичними, які визначають подальший шлях розвитку нашої держави на десятиліття.

Ставлення українського суспільства до Євромайдану вже стало й ще довго залишатиметься об’єктом прискіпливої уваги істориків, соціологів, психологів. Не претендуючи на остаточність і категоричність суджень та не оперуючи конкретними кількісними даними соціологічних досліджень, все ж висловлюємо декілька міркувань, на основі власних спостережень, з приводу розшарування українського суспільства у сприйнятті актуальної ситуації.

Насамперед проаналізуємо групу «За», тобто тих, які публічно демонструють свою підтримку Євромайдану. У її межах виділяємо три підгрупи: активістів, учасників та активно співчуваючих.

Найбільшої поваги заслуговують активісти – громадські лідери, журналісти, діячі культури і мистецтва, очільники й впливові члени опозиційних політичних партій, які взяли на себе роль організаторів протестних акцій. Без будь-якого пафосу мусимо їх називати героями України, адже вони виявили надзвичайну мужність, очоливши рух проти жорстокої й цинічної влади. Ці люди проводять конкретні організаційні заходи, інформують, закликають, агітують, запалюючи своїм прикладом інших та зберігаючи протестний ентузіазм. При цьому вони поставили на карту свої життєві й матеріальні інтереси, карֹ’єру, піддають небезпеці своє здоров’я і життя. Стосовно діяльності активістів цілком виправданим є символічне гасло «Перемога або смерть». Всі вони чітко усвідомлюють, що «мости» для відступу уже спалені, вони «засвітилися» й дорога у них – лише вперед.

Наступна підгрупа – учасники – є менш публічною, проте не менш хороброю. Маються на увазі ті, хто стоять на барикадах, перед шеренгами «Беркуту», внутрішніх військ, несуть службу у загонах самооборони, беруть участь у пікетуваннях, чергують на центральному та регіональних Євромайданах вдень та вночі. Вони теж жертвують своїми життєвими інтересами, часом, здоров’ям в ім’я майданівської ідеї. Якщо серед активістів ще можлива присутність персон, які прагнуть отримати з Євромайдану політичні дивіденди, то в учасників даний прагматизм відсутній – вони не переймаються (і не хочуть перейматися) хитросплетіннями суспільно-політичної кризи й ключовою вимогою для них є гасло «Банду геть!».

Підгрупа активно співчуваючих, порівняно з попередніми, не є борцями, адже не приносить у жертву свої життєві інтереси. Проте вони вважають Євромайдан своєю особистою справою й теж публічно демонструють свою позицію: беруть участь у Народних Вічах, регулярно приходять на центральний та регіональні Майдани, підтримують протестний рух матеріально та фінансово. У цьому випадку звертаємо увагу, що у теперішніх умовах, коли регіональні майдани не можна назвати масовими, слід віддати належне сміливості тих людей, які беруть у них участь.

Всі підгрупи групи «За», власне, є тим прошарком українського суспільства, якому властива якість громадянської свідомості, відповідальності і вболівання за долю країни. Саме ці люди цілком заслуговують бути європейцями.

В антагоністичній групі «Проти» виділяємо підгрупи байдужих, зомбованих владною пропагандою та «колаборантів».

У зв’язку з тим, що байдужість це те, на що покладає особливі надії влада у боротьбі з Євромайданом, відносимо підгрупу байдужих до категорії «Проти». Характеризувати позицію тих, що живуть у дусі радянського «всьо равно», немає особливої необхідності. Адже, чи потребує коментарів думка тих, людяність, совість та інші моральні якості яких залишилися «глухими» в умовах кривавої жорстокості, цинічної брехні й злочинної діяльності влади? До певної міри зрозуміти (але не виправдати) позицію даної підгрупи можна лише за умови цілковитої інформативної ізоляції її від актуальних подій.

Підгрупа зомбованих владною пропагандою – це люди, у яких атрофовані (чи взагалі відсутні) елементарні навички критичного аналітичного мислення, або ж вони взагалі відірвані від альтернативних джерел інформації й сліпо вірять офіційним владним заявам. Саме з них рекрутуються активісти антимайдану. З такими немає сенсу дискутувати, можна лише поспівчувати їх обмеженому світогляду, несвідомості й наївній вірі «у хорошу владу, якій заважають працювати на загальне благо різні екстремісти, ледарі й нероби».

Опорою антимайданівських намірів влади є суспільна підгрупа з умовною назвою «колаборанти», яких не влаштовує протестний рух з власних корисливих мотивів. Забезпечення своїх життєвих і матеріальних інтересів вони пов’язують саме з правлячою владою. По-перше, вони не хочуть втрачати «тепле крісло», «власний бізнес», підробітки на службі у правлячої партії тощо. По-друге, багато з них теж уже не мають шляхів для відступу у зв’язку з тим, що вони вже надто далеко зайшли у своїй співпраці з владою й відповідальність за це перед Майданом є неминучою. По-третє, важливу, якщо не визначальну, роль у позиції «колаборантів» відіграє страх перед своїми «патронами», який є цементуючою силою провладних кіл в сьогоднішніх умовах гострої суспільно-політичної кризи.

У загальному для позиції групи «Проти» є характерними риси типової радянської традиції, її представники мислять й діють категоріями «совка», що вельми вигідно сьогоднішній владі.

Вказані антагоністичні групи у структурі українського суспільства є малочисельними. Ризикну припустити, що вони складають приблизно по 10 % від загалу. Однак, переважна більшість населення (близько 80%) розподіляється теж приблизно порівну на групи пасивно співчуваючих та скептиків.

Головною відмінністю пасивно співчуваючих від третьої підгрупи групи «За» є те, що своє засудження дій влади вони виражають не публічно, а приватно: у особистих розмовах з близькими, колегами, знайомими. Їх протестні настрої не виходять за межі бесід на кухні, у спальні, під час застілля. Мотиви, що заважають їм стати активнішими, є досить розмаїтими, й на основі цього у межах групи пасивно співчуваючих можна виділяти відповідні підгрупи.

По-перше, в цілому підтримуючи ідеї і прагнення Євромайдану, ці люди не сприймають їх як свою особисту справу. У цьому випадку у повну силу проявляються особливості хохляцької натури, а саме: відсутність солідарності й згуртованості («моя хата скраю, нічого не знаю»), прагнення перекласти на чиїсь плечі вирішення проблеми («Без мене обійдуться»), фаталістичний песимізм («Моя участь, чи неучасть не буде вирішальною для справи»), пристосуванство («Якось воно буде, адже ще не було такого, щоб якось не було»).

По-друге, вагомим мотивом пасивності є вже згадуваний ситуативний страх перед можливими утисками влади. Рівень страху прямопропорційний залежності людини від державних органів (бюджетники), а також втрати «теплого місця» (посади, бізнесу, роботи, майна тощо). Боягузи сподіваються, що пасивність забезпечить їм бодай стабільне матеріальне і життєве становище у разі перемоги влади. Однак це далеко не так. Непокаране зло має здатність розповсюджуватися, а тому за адресними репресіями проти представників групи «За» послідує збільшення владного економічного й політичного тиску на населення. Це спровокує спонтанні й безсистемні акції спротиву, придушення яких може супроводжуватися вже масовими репресіями, що неодмінно захоплять й сьогоднішніх пасивно співчуваючих.

По-третє, важливим бачиться принцип «стадного інстинкту», коли пасивно співчуваючі начебто і готові стати активними, проте коли бачать, що майдани не є настільки масовими, як вони того чекали, вони втрачають бажання брати у них участь, одразу ж розчаровуються в успіху справи.

Чисельною є група скептиків, які критикують Євромайдан раціональними аргументами. Найголовнішою їх претензією на адресу протестного руху є зауваження на кшталт «Ми перемогли на Помаранчевому Майдані і що в результаті вийшло?», «Всі ці політики одним миром мазані, вони лише використовують народний ентузіазм!». Тобто головним мотивом скептицизму є зневіра людей у можливості позитивних змін після політичних баталій 2006-2010 рр. Досить часто зустрічаються критичні випади стосовно того, що не слід бачити у Європі «манну небесну», адже досвід нових членів засвідчив наявність серйозних соціальних та економічних проблем після вступу до ЄС. Скептики акцентують увагу на роз’єднаності, нерішучості опозиції, організаційних прорахунках на центральному та регіональних Євромайданах.

Не заперечуючи резонність заяв скептиків, наводимо декілька міркувань як контраргументи на ці закиди. По-перше, політична складова Євромайдану є невеликою. Виникнувши на «чистій» європейській ідеї, продовжившись уже як протест проти кривавої розправи влади над мирними демонстрантами, Євромайдан сам використовує політиків і політичні цілі як засіб для досягнення свого центрального завдання – «Банду геть!».

По-друге, впевнений, що саме через гіркий “помаранчевийˮ досвід ніхто з євромайданівців не має ілюзій стосовно опозиційних політиків, що вони стануть новими рятівниками народу. Проте, у порівнянні з безчинством теперішніх владних діячів, вони однозначно є «меншим злом». З іншого боку, лідери опозиції вже достатньо зазнали утисків від влади, у ці дні вони, як ніколи в історії незалежної України, близько спілкуються з пересічними громадянами, а тому мусять зробити відповідні висновки на майбутнє, аби помилки 2006-2010 рр. не повторилися.

По-третє, Європа дійсно сьогодні готова підписати з Україною асоціацію не через філантропічні плани допомоги українцям, а через те, що це їй економічно вигідно. Тим не менше, для України це знову ж таки «менше зло», порівняно з актуальним станом або ж інтеграцією до Митного союзу.

Групи пасивно співчуваючих та скептиків власне й складають ту переважну більшість українського суспільства, яку ми звикли називати населенням. Тобто це така собі біомаса без чіткою позиції-перекотиполе, що завжди прогинається перед вітром. Саме до них цілком виправданим є звернення сакраментальної фрази: «Народ має таку владу, на яку заслуговує».

Вищевказані групи і підгрупи суспільства не є застиглими анклавами, а їх кількісні співвідношення коливаються в залежності від регіональних, вікових, національних, релігійних, соціальних особливостей. Спостерігається міграція людей у підгрупах груп «За» і «Проти» (учасники стають активістами, активно співчуваючі – учасниками, зомбовані владною пропагандою – «колаборантами» або ж байдужими). Також непоодинокими є випадки, коли «колаборанти» маскуються під скептиків, аби не демонструвати свою зацікавленість у збереженні режиму й приховати своє дійсне ставлення до Євромайдану.

Найкращим сценарієм для розширення та перемоги Євромайдану є розмивання статичних груп пасивно співчуваючих та скептиків, аби їх представники переходили принаймні у групу активно співчуваючих. Це різко збільшить кількість людей на вулицях, а події минулих тижнів засвідчили, що саме на масовість Євромайдану чутливо реагують макрогравці на шаховому полі української політичної гри: лідери опозиції й громадські активісти стають рішучішими, а їх дії – результативнішими, влада проявляє більше ознак поступливості, Захід (США та ЄС) робить жорсткіші заяви, а Схід (Росія) формально відмежовується від участі в українських справах.

То ж звертаюся до тієї переважної більшості українського суспільства, яка обрала пасивну позицію, але не є противником Євромайдану – приєднуйтеся, лише разом ми досягнемо заповітної мети! Сьогодні як ніколи актуальним є гасло «Доля країни залежить від кожного з нас!».

Іван Боровець, кандидат історичних наук,
старший викладач кафедри всесвітньої історії.
Світлини Ігора Старенького