У цьому році припадають 80-ті роковини Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Щоб пом’янути жертв цього страшного геноциду 22 листопада біля каплиці Храму Різдва Христового в спільній молитві зібралися викладачі та студенти історичного факультету К-ПНУ імені Івана Огієнка, прихожани громади.

Поминальну панахиду за всіма, хто загинув від голодоморів 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр., спільно проводили о. Марат Цишковський, настоятель каплиці Різдва Христового УПЦ КП та о. Олександр Рєпін TChr, вікарій римо-католицької парафії Пресвятого Серця Господа Ісуса.

Після молебню кожен священик звернувся до прочан із проповіддю. «Хочеться сьогодні разом з Вами молитися з тими намірами, які ми представляємо Господу Богові, бо померлі чекають на нашу молитву, – зазначив на початку о. Олександр. – Для того ми й зібралися сьогодні, щоб згадати ті трагічні події, щоб у Господа Бога благати спасіння для них. Кожен з нас потребує спасіння. Ця трагедія, яка відбулася у тих роках, дає нам зрозуміти зараз, коли у нашій країні простежуються певні негаразди, що ми все ж таки єдина нація». Також священик закликав молитися, щоб такі трагедії більше не повторювалися, адже зараз ми усвідомлюємо, що нам таки бракує того покоління, яке нещадно винищили. «Господь Ісус Христос закликає до того, щоб ми всі вміли прощати. Для того ми сьогодні на цій панахиді хочемо попросити прощення за те, що ми не вміємо шанувати один одного, що не вміємо пробачати за завдану кривду іншим братам і сестрам через нашу гріховність, через те, що ми є слабкі, маємо вдосталь егоїзму і гордині», – наголосив далі отець, акцентуючи, що Бог не вирізняє людей: хто є добрий, хто є злий, – передусім він дарує кожному з нас спасіння.

Далі до учасників молитви звернувся професор Валерій Степанков, який є головою парафіяльної ради університетського храму: «Шановна громадо, зрозуміло, що після проведеного молебню важко говорити… Я радий з того, що нарешті у нас, українців, зростає усвідомлення того, що необхідно все-таки пам’ятати про ті жертви і треба помолитися про їхні душі». Справді, Голодомор, за словами історика, не є наслідком стихійного лиха, а це свідомо здійснене винищення українського населення. Пройшло чимало років, поки ми усвідомили про істину нерозривність нашого буття з нашим минулим. Якщо ми будемо його пам’ятати, то ми будемо змінюватися на краще – і таких трагедій більше не буде. «Трагедія Голодомору настільки величезна, що у 1921-1923 рр. за офіційними даними загинуло понад 500 тис. українців; у 1932-1933 рр. – понад 4 млн. у 1946-1947 рр. – від 800 тис. до 1 млн. людей Подальше вивчення цієї трагедії тільки збільшить цю страшну цифру. Отож, як бачимо, близько 6 млн. безневинно вбитих людей внаслідок цілеспрямованої політики тоталітарного режиму проти українського селянства», – зазначив вчений. Також він зробив акцент на тому, що наслідки Голодомору є страшними і сьогодні, адже «радянській владі таки вдалося зламати хребет українського селянства». Люди, які пережили цю трагедію, справді стали іншими, намагаються якось вижити й нині. Цей страх передається з покоління в покоління на генетичному рівні. Наприкінці промови науковець подякував о. Олександру, що він також долучився до панахиди: «Цей день пам’яті повинен з’єднати наші покоління незалежно від того, до якої конфесії ми належимо».

Останньою проповіддю було слово о. Марата, який подякував прихожанам церкви, викладачам і студентам університету за подаровану частинку душі й серця у цей трагічний день. «Є тут молоді люди, які ще не зазнали великого горя у своєму житті. Але і радість, і горе передаються з покоління у покоління, із душі в душу, тому все ж ті трагічні події не дають нам спокою. Це свідчить про те, що ми живі у Богові. Є люди, які живі тілесно, але душами своїми не живі – це натяк на тих людей, які здійснили той страшний Голодомор. А ті люди, які загинули примусово, вони завжди живі для Бога і для нас, адже зараз ми згадуємо і молимося за них. І навіть ми у цю хвилину живі…»

Справді, ця трагічна подія, котру вже, напевно, ніколи не стерти з нашої історичної пам’яті та людської свідомості, повинна нам нагадувати про те, що людина може вбити людину. Тому ми повинні не допустити більше такої трагедії не лише в нашій Україні, а й інших країнах світу.

Ольга Комарова, гол. редактор газети