Студентська трагедія у Празі 1939 року

Студентська трагедія у Празі 1939 року

Щороку 17 листопада українське студентство відзначає День студента як найважливіше свято, мабуть, найприємнішого періоду свого повсякденного життя. Однак не слід забувати, що за активними, іноді навіть бурхливими, проявами позитивних емоцій у процесі святкування ховається трагічна сторінка чеської історії, в пам’ять про яку власне й був проголошений Міжнародний день студента.

15 березня 1939 року війська нацистської Німеччини у ході розчленування помюнхенської Чехо-Словаччини розпочали окупацію чеських земель та створили на їх території Протекторат Богемія і Моравія. Окупаційний режим активно експлуатував військово-економічний потенціал країни та принижував національну гідність чехів.

Незгода суспільства щодо політики окупантів проявилася 28 жовтня 1939  року, у 21-у річницю проголошення Чехословацької республіки. Пропагандистські листівки закликали населення до мирних форм протесту: не з’являтися на роботу, вийти на вулиці у святковому одязі, не користуватися громадським транспортом, нічого не купувати, не вживати спиртних напоїв, не палити. Пополудні на Вацлавській площі у Празі зібрався багатотисячний натовп, який став скандувати гасла «Хочемо свободи», «Хай живе Бенеш» (президент Чехословаччини у 1935-1938 рр. – І.Б.), маніфестанти біля будівлі гестапо вимагали звільнення арештованих. Ситуація загострилася й у інших частинах міста. Поліція та каральні органи використали силові методи, подекуди пролунали постріли. В одній із сутичок дістав важке поранення та 11 листопада помер у лікарні студент медичного факультету Празького універститету Я. Оплетал.

Його похорон й став причиною студентських виступів проти насильства. Так як Оплетал був родом із села у Моравії, то передбачалося транспортування його домовини на батьківщину. 15 листопада біля будівлі медичного факультету зібралося близько трьох тисяч студентів. Панувала могильна тиша, але коли труну ставили на катафалк, присутні почали співати національний гімн. Далі кілька сотень осіб попрямували до Карлової площі, де відбулися перші сутички з поліцією. Поліційні керівники спочатку спробували втихомирити студентів. Демонстрантів загнали до приміщень Технічного інституту, а згодом випускали звідти невеликими групами. Проте ті знову об’єдналися, створили керівний комітет демонстрації та з вигуками «Хай живе Чехословаччина», «Хай живе свобода» попрямували до центру міста. На цьому шляху студенти оточили припарковану машину заступника райхспротектора К. Франка та побили його шофера, який від травм помер. Демонстранти зривали двомовні (німецько-чеські) оголошення, таблички, співали національні пісні. Сутички з поліцією тривали до вечора.

Виникає питання: чому окупаційні органи дозволили організацію публічного прощання із загиблим та масову похоронну процесію до вокзалу? За основною версією, чеський протекторатний міністр Феєрабенд гарантував німцям, що прощання з Оплеталом не матиме форми демонстрацій та протестів, як начебто обіцяв йому лідер студентської спілки Й. Матоушек. Проте існує й альтернативна думка, що німецькі органи безпеки цілеспрямовано штовхали чехів на виступ, щоб мати привід для розгортання жорстоких репресій як «компенсацію» за недостатнє наведення порядку 28 жовтня. Так, за свідченнями учасника тих подій І. Доб’яша, кількатисячний натовп, що супроводжував труну Оплетала до вокзалу, не був налаштований радикально, підрозділи чеської поліції контролювали ситуацію. Це підтверджують й викладені в інтернеті фотографії тих подій. Утім, ці докази не заперечують загальновідомої інформації, адже протестувала й чинила насильницькі дії лише частина натовпу, який зібрався біля медичного факультету. Тоді як інші студенти у складі похоронної процесії на чолі з деканом медичного факультету професором Гайком вели себе насправді стримано.

Празькі події вже наступного дня стали предметом обговорення на особливій нараді в Берліні, на якій головував сам Гітлер. Райхспротектор фон Нойрат пропонував лише закрити вищі навчальні заклади, але К. Франк наполягав на масових репресіях. Вирішальною, була позиція фюрера. Так як це був час його повного тріумфу у вирішенні «польського питання», то на хвилі честолюбства й нового приступу манії величі Гітлер не збирався пробачати чехам такий «непослух». Він заявив: «15 березня було моєю великою помилкою! Шкода, що ми з чехами не вчинили так, як з поляками. Події 28 жовтня  та 15 листопада довели, що чехи не заслуговують на кращу долю. Якщо вони не вгомоняться, потрібно застосувати гармати. Якщо буде ще яка-небудь демонстрація, зрівняю Прагу із землею». Згодом було розроблено план карально-репресивної операції «17 листопада».

З досвітку 17 листопада розпочалися облави. О сьомій годині ранку в артилерійських казармах Ружина (один із районів Праги) було страчено 9 організаторів та активістів студентських виступів. 1200 учасників заворушень ув’язнено в концтаборах Оранієнбург та Заксенхаузен, а 35 осіб звідти не повернулося. Лише в 1942 році на прохання протекторатного уряду та особисто чеського президента Е. Гахи решту ув’язнених було звільнено окремими групами. Оголошено також про закриття на три роки чеських інститутів та університетів Праги і Брна (загалом 10 вишів). Проте в 1943 році це розпорядження не було скасоване, а тому фактично навчальний процес не поновлювався до завершення війни.

Такі заходи супроводжувалися терором та насиллям окупантів. Агенти гестапо та підрозділи СС взяли в облогу студентські гуртожитки і здійснювали тотальні перевірки в них. За спогадами очевидця Й. Шабриули, свавілля карателів набувало брутальних форм: «Есесівець проходив студентськими кімнатами і блоками, і якщо студенти зволікали зі зборами, змушував їх лягати в сніг. Потім приводив в’язнів з іншого блоку та наказував їм засипати своїх товаришів снігом”. Все ж звертаємо увагу, що після перевірки осіб, віком до 20 років, а також громадян інших держав було звільнено.

Суперечлива ситуація склалася зі словацькими студентами. З одного боку, чеський історик Я. Рихлік зазначає, що словацькі студенти теж брали участь у заворушеннях, зазнавали переслідувань. Однак на прохання словацького консула в Празі Буйнака словацьких громадян невдовзі звільнили. Крім того, матеріли МЗС Словацької держави засвідчують, що карателі не здійснювали облави у Штефаніковому гуртожитку, де проживали виключно словацькі студенти. Отже, паспорт громадянина Словацької держави врятував багатьох студентів від арешту та ув’язнення. На нашу думку, такі розходження можна пояснити тим, що у випадках, коли словацькі студенти перед карателями доводили свою відмінність від чехів та вказували на громадянську приналежність до Словаччини як окремої держави, їх статус визнавався німцями. З іншого боку, багато словаків солідаризувалися з чехами та визнавали себе громадянами ліквідованої німецькими окупантами Чехословаччини, а тому й зазнавали репресій.

Історичне значення празької трагедії полягає в тому, що молоді люди не побоялися виразити свій протест проти окупаційного режиму, виявили патріотизм та палке прагнення відстояти демократичні принципи організації суспільного життя. Певну роль тут відіграв і зрозумілий юнацький ідеалізм та максималізм чеських студентів. Активність демонстрантів у жовтні-листопаді 1939 року пояснюється також панівним у суспільстві переконанням, що протекторатний режим, який тривав тоді лише півроку, є тимчасовим явищем. Поширювалися оптимістичні прогнози, що обурені знищенням Польщі західні держави швидко розгромлять Німеччину та ліквідують нацистський режим. Як зазначає чеський історик П. Томек: «Тоді як суспільство ще не було апатичним, спостерігалася атмосфера певної надії, що війна не буде тривати довго, а тому люди не боялися ризикувати».

Зауважимо, що це був стихійний, без попереднього задуму та організації, вияв незгоди, а жоден із страчених студентських активістів не належав до будь-якої течії чи групи руху Опору. Ця обставина ще раз вказує на високий рівень громадянської свідомості та відданості демократичним ідеям тогочасної чеської молоді.

Незважаючи на те, що студентські виступи мали стратегічно важливий наслідок – стали символом боротьби за демократію-, все ж у тактичному плані для практичних завдань організації боротьби проти окупантів вони спричинили значні проблеми. Закриття університетів позбавило можливості навчатися понад 15 тисяч студентів, втратили роботу близько 1300 викладачів. Це була найбільш активна група національно свідомої чеської інтелігенції, а тому такий стан справ був вигідний німцям у процесі германізації чеських земель. Через заборону навчального процесу осередки руху Опору не могли легально відвідувати публічні зібрання, на яких зручно вести антинацистську пропаганду та обговорювати проблеми боротьби з окупантами. Зрештою, великою втратою було ув’язнення 1200 потенційних учасників визвольної боротьби. У такій ситуації групи руху Опору закликали населення не вдаватися до деструктивних акцій на підтримку репресованих студентів, «щоб уникнути подальших непотрібних жертв». Через це студентські демонстрації не були підтримані виступами інших соціальних верств і груп чеського суспільства.

У 1941 році з ініціативи чехословацького емігрантського уряду в Лондоні було створено Міжнародний Союз студентства, який у пам’ять про празькі події  проголосив 17 листопада Днем студента як символ солідарності з тими, хто з політичних причин позбавлений можливості здобувати освіту. У 1942 році на засіданні Міжнародного студентського з’їзду у Вашингтоні, у якому взяли участь представники студентів 20 націй, це рішення було підтверджене.

Студентська трагедія у Празі повторилася через 40 років. 17 листопада 1989 року, вшановуючи пам’ятну подію, студенти провели маніфестацію, яка переросла в демонстрацію проти комуністичного режиму за свободу, політичні реформи, демократичні перетворення. Реакція чехословацької комуністичної влади була подібною до поведінки німецьких окупантів у 1939 році. Натовп було оточено підрозділами служби безпеки та розігнано із застосуванням сили. 50 осіб було поранено, багатьох в автобусах відвезли до канцелярії служби безпеки. Однак історична ситуація на цей раз була іншою. Якщо нацистський режим у листопаді 1939 року був на вершині своєї могутності, то комуністична влада у країнах соціалістичного табору після падіння Берлінського муру пребувала на грані краху. Протилежною виявилася й реакція суспільства. Репресії проти учасників студентської демонстрації сколихнули чеську громадськість, населення розпочало масові протести проти насильства. Це стало початком «оксамитової революції» в Чехословаччині, яка ліквідувала комуністичний режим та повернула країну на демократичний шлях розвитку. Сьогодні цей день відзначають як державне свято Чеської республіки – День боротьби за свободу і демократію.

 

Іван Боровець

кандидат історичних наук,

доцент кафедри всесвітньої історії