За столом сидів чоловік років шістдесяти, а може й більше. Я ніколи не вгадую вік. Діловий костюм, окуляри, сивина. Він схожий на вченого, що трудиться над винаходом, який колись змінить світ.

Насправді все було куди банальніше та простіше – він списував черговий лист дорогого паперу дешевим чорнилом.

У кімнаті було тихо. Настільки тихо, що можна було чути навіть думки чоловіка. Раз у хвилину кімнату наповнював звук годинника, що надзвичайно дратувало Ігора Сергійовича. Та нічого не поробиш. Треба ж і за часом слідкувати. Ось-ось прийде Андрійко.

Над столом чоловіка висіла картина знаменитого італійського художника. Звичайно, оригінал. Звичайно, дорога. Але мистецтво того варте! На інших стінах красувалися сімейні портрети, фотографії в колі друзів та з відомими людьми. Від сонячних променів його рятувала темно-зелена штора, яка раптом зарухалася в такт повітрю. Спокій кімнати розбавив дитячий сміх, що долітав із коридору. А потім…

– Дідусю, де ти? Дивись, що я тобі приніс.

Хлопчик підбіг до дідуся. У нього в руках був листочок паперу, ввесь списаний червоною ручкою.

– Ну показуй, бачу тобі дуже не терпиться.

– Сьогодні в школі на уроці української мови ми писали власний твір. Я писав віршик про лінь.

– Власний твір. Цікаво, цікаво… ще й вірш. Прочитаєш мені його?

– Звичайно.

Андрій почав виразно читати літери, що складалися в слова, написані нерозбірливим дитячим почерком. Періодично поглядав на дідуся, який сидів із усмішкою.

Закінчивши декламувати власне творіння, хлопчик підняв голову та подивився своїми голубими очима на дідуся.

– Ну що сказати… Молодець! Талановитий у мене росте онучок!

– Ехх… А вчителька мені поставила 8 і сказала, що негарно читається. Треба було краще старатися!

– Ох вже ці вчителі… не слухай їх, маленький! Дідусь тобою пишається!

– Дякую.

Після цих слів від малечі і сліду не стало. Тільки було чути, як закриваються вхідні двері квартири. А дідусь залишився сидіти за столом і з сумним поглядом дивився ніби крізь стіни…

А й справді, талановитий малий росте! І це в його 12 років. Почитаєш сучасну літературу: чи то прозу чи то поезію – складається враження, що писали не те, що не дорослі, а навіть не діти! Правильно колись казав Симоненко: «…зміліла та зубожіла наша література». А виною всьому вседозволеність. Пише зараз кожний другий. А друкується і того більше – кожний перший: купив принтер – відкрив власну типографію. Хіба вийде щось путнє з того друкарства? Лісу тільки шкода. Візьмемо до прикладу розхвалену всіма Ірену Карпу (ледве запам’ятав ім`я). Такі змістовні назви, мала б бути глибока ідея… а маємо – дірку від бублика! Суцільні сленги, жаргонізми та матюки. Ганьба літератури! Чи ото Лесь Подерев’янський – «культова особистість української інтелігенції». Що, перепрошую? Відколи це ненормативна лексика стала надбанням інтелігенції? Більше того, гріш ціна тому суспільству, яке нецензурщину сприймає як належне та сприяє її подальшому життю та розповсюдженню! І прикладів таких більше, ніж досить. Всі намагаються в автори записатися, книжки глибоко-філософські видають… А як не крути: в калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів. І знову хочеться процитувати Симоненка: «…земля зараз кишить Геростратами».

Із роздумів Ігора Сергійовича вивів той самий клятий годинник… І не дарма. Він у своїх думках загубив уже годину життя, годину творчості.

Він всю ніч просидів за столом з ручкою. А на ранок його книга була дописана! Хто знає, можливо це черговий шедевр чи може дідусь – останній Герострат своєї епохи…

Л.Н.