Скільки разів на рік ми згадуємо школу, наші минулі почуття, перше кохання? Цей солодкий момент юності, який вже не повернеш…

Кожного дня, ідучи в школу, я сподівалася побачити його хоч краєм ока. Побачити, як він знову зайде у роздягальню з друзями, і, так щиро посміхаючись, скине свою куртку, візьме свій рюкзак і чим скоріше порине у круговоріт шкільного життя… І кожного разу я відчуваю те саме: серце б’ється сильніше, у горлі ком – і сказати нічого не можу…Так минуло декілька років, багато чого змінилося… І в один прекрасний день, коли я мила підлогу в класі зі своєю однокласницею (з якою він навіть колись зустрічався), почула як двері відчиняються – і він заходить до аудиторії, підходить до мене і каже: «Я тебе люблю»… Я такого аж ніяк не чекала, думала, що мені це почулося…або що… Але ці слова… слова, на які я так довго чекала… Він їх сказав, але мені якось лячно стало. Я присіла за останню парту і поринула у думки…

Наступного дня перед заняттями, коли всі були в класі, він знову зайшов і на цей раз став на парту… Всі з великим подивом дивилися і думали, що він має зробити… А він закричав, дивлячись на мене: «Я тебе люблю»… Я просто окам’яніла: серце ніби зупинилося. Він вийшов, а я усвідомила дещо, опанувала себе, сіла і написала: «Я тебе теж люблю…»…і передала цю записку подругою…

Наскільки я це з посмішкою згадую тепер. Стільки часу минуло, а його дзвінкий голос, як душевний порив юності, досі лунає в моїй голові…тому що такого вже не буде…це не повториться, але будуть спогади… А ви коли-небудь кричали від усвідомленного щастя кохання?

Христина Руссу, студентка ІІІ курсу

економічного факультету,

спеціальність «Туризм»