Дитинство – це той період життя, коли під диванами живуть монстри, а зуби, які випадають, забирає фея. Це зараз ми вже аналізуємо такі здогадки – навіщо якимсь міфічним створінням наші зуби і що вони з ними робитимуть? Чи те, що під ліжком щось живе – виключено, позаяк двері замкненні на ключ. Проте, зізнайтеся собі, що ви ще досі вірите у казки, чи, принаймні, хочете, аби вони збувались, хоч і на підсвідомому рівні . Американський письменник Ренсом Ріггз сам вірить у цю теорію, що й стало основною ідеєю роману «Дім дивних дітей».

Народився пан Ріггз у Флориді, де й навчався у школі для обдарованих. В університеті Південної Каліфорнії вивчав кінематографію, і донедавна був відомий лише як режисер та сценарист. Проте вже у 2009 році дебютував як письменник саме завдяки роману «Дім дивних дітей» («Miss Peregrine’s Home for Peculiar Children »), який став бестселером не лише у Штатах, а й в Україні. Україномовний варіант твору Ренсома Ріггза побачив світ у 2012 році завдяки видавництву «Клуб сімейного дозвілля». Власне, саме про цю книгу поговоримо зараз.

Роман починається із, на перший погляд, дивного вірша американського письменника, філософа Ральфа Уолдо Емберсона. Проте, коли вчитуєшся у сторінки роботи пана Ріггза, усвідомлюєш суть поезії та її безпосередній зв’язок із сюжетом твору.

«Сон – ніщо, смерть – ніщо;

Хто начебто помер – живий.

Дім, в якому ти родився,

Друзі юності твої,

Дід старий і молодиця,

Праця щоденна і її плоди –

Всі вони щезають,

Всі легенди і казки тікають.

Їх не спинити,

Їх не посадити на ланцюг…»

У пролозі мова йдеться про те, як головному герою Джейкобу у дитинстві його дідусь Портман  «розказував свої історії так, ніби то були величезні таємниці…», показував старі фото із дивними людьми, а точніше – дітьми. Проте з часом хлопець перестає вірити у ці «казки», через що його дідусь, «найдивовижніша людина у світі» засмучується. Згодом старий Портман починає проявляти свою неадекватну поведінку, стверджуючи, що бачить потвор, які прийшли його вбити. Батько Джейкоба хоче віддати діда до «дурки». Але, як виявляється, така поведінка Портмана була спричинена  тим, що йому таки дійсно являються потвори, порожняки, як він їх називав, «моторошні згорблені істоти з прогнилою шкірою та чорними очима», які «смерділи, як купа зогнилого сміття», «були невидимі і можна було побачити лише їхні тіні», «у них в роті крилися гнучкі мацаки, які вони блискавично вистрелювали, щоби схопити свою жертву і затягнути в пащеку з міцними щелепами».

Зав’язка сюжету розпочинається з того, що невідома істота жорстоко вбиває дідуся Портмана і на останніх секундах життя його улюблений онук вислуховує вказівки, зокрема – відправитись до Уельсу, знайти тих дітей, які були зображені  на фото і попередити їх про небезпеку…

 В усіх одинадцяти розділах роману динаміка сюжету і водночас простота викладу думки просто вражає. Хлопець,вагаючись, все ж відправляється на пошуки давніх друзів свого дідуся і, зрештою, починає вірити у всі ті історії, які йому оповідав дід Портман. Проте його батьки дуже занепокоєні тим, що малий верзе нісенітниці, і для того, щоб полегшити собі здогадки причиною такої реакції Джейкоба на смерть Портмана, вони записують його на прийом до психіатра, лікаря Голана. І саме це стало великою помилкою. У цьому ви переконаєтеся вже тоді, коли дочитаєте десятий розділ, або, якщо ви дуже кмітливі, може, й швидше.

Якщо чесно, розв’язка роману настільки неочікувана, що до останньої сторінки не можеш її передбачити. Якщо ж ви все таки плануєте ознайомитися із цією працею, то було б дуже неввічливо з мого боку, якби я вам розповіла, чим закінчується книга. До речі, 2014 року планується вихід у світ другої частини твору Р. Ріггза, і, як на мене, вона буде такою ж захоплюючою, які і її попередниця. Хоча, коли ви самі прочитаєте кінець одинадцятого розділу, зрозумієте, чому продовження роману так необхідне.

Також цікавий факт – права на екранізацію уже продані! Отже, динамічний сюжет із сторінок роману Ренсома Ріггза переб’ється на кінострічці. Подейкують, що режисером буде Тім Бартон. Так, так, саме та людина, працями якої є відомі художні та мультиплікаційні фільми, серед яких «Едвард – руки ножиці», «Труп нареченої», «Похмурі тіні», «Франкевіні» та інші. Гадаю, це було б фантастично, позаяк стиль  роману «Дім дивних дітей», дуже подібний до того, яким послуговується пан Бартон.

Підхід до дизайну книги досить цікавий, особливо тим, що там наявні ілюстрації старих фотографій, які пан Ріггз позичив у свої друзів –  колекціонерів.

Одним словом, якщо ви прочитаєте «Дім дивних дітей», ви зрозумієте причину мого захоплення. Чесно кажучи, я вже з нетерпінням чекаю, аби швидше вийшла друга частина роману.

Іванна Шептицька, студентка ІІ курсу

факультету української філології

та журналістики (спеціальність “Журналістика”), 

фотокореспондент газети