У спадок від радянської системи в нас залишилося почуття цензури на підсвідомому рівні. Мовляв, не про все можна говорити вголос, а про деякі речі взагалі варто мовчати. Але такий підхід автоматично робить з нас аутсайдерів життя, бо оминаючи виклики сьогодення, ми не можемо дати адекватні відповіді, бути ефективними ораторами та лідерами в своєму середовищі. Добре, що молоде покоління, в тому числі і викладачі, не боїться говорити про відверті теми, яких вже давно не соромиться навколишній світ. Одним із таких людей є кандидат філософських наук, викладач кафедри філософських дисциплін, керівник філософського гуртка нашого університету Сергій Олександрович Волковинський.

– Сергію Олександровичу, звідки з’явилася ідея організувати філософський гурток?

– Ініціатива вийшла від самих студентів. Річ у тім, що на лекціях виникали питання, які стосувались філософії, але не входили в нормативні курси. Вони торкались життєвих, прагматичних питань сьогодення. Тому потрібно було якимось чином розв’язувати цю проблему. Тим більше, що це були питання, які стосуються не конкретної людини чи групи, а вартують загального, публічного розгляду. Ідеї клубу, як такій, вже більше року. Але реалізувати її вдалося лише в минулому семестрі.

– Що Вам вже вдалося провести?

– Було проведено сім засідань. Тему першої зустрічі вибрав я самостійно, а всі інші запропонували студенти.

– Питання, які обговорювалися, були досить оригінальними і сміливими. Наприклад, гендер, жіночність, культура споживацтва. Чи дійсно студентам це все цікаво?

– Цікаво. Хоча б тим, що було вирішено провести цикл засідань на рахунок гендерності, на яких були присутні від 20 до 40 учасників. Я лише запропонував спосіб проведення засідань. Спочатку ми дали визначення поняттям «фемінність» та «маскулінність» за притаманними їм ознаками, а згодом колективно зробили висновок про те, що в більшості випадків гендер не цілком відповідає статі. І вже на третьому засіданні відбулась спроба з’ясувати причини неповного збігу гендеру та статі на прикладі кожного з учасників (з ініціативи самих студентів).

– А як Ви особисто ставитесь до гендерної ідеології?

– Тут варто розрізняти дві речі. Перша – гендер як наявність в людини соціальної статі, яка відрізняється від біологічної, що культурно і традиційно обумовлено. Це наукова проблема гендеру, яку почали досліджувати в ХХ столітті. До неї, в принципі, ставлюся позитивно. Інша річ – гендер як ідеологія, яка стосується гендерної ідентичності. Вона проголошує, що людина має право виражати себе як гендерний чоловік, жінка, у протилежну сторону або взагалі жодним чином не виявляти свою стать. До цього я ставлюсь вкрай негативно, оскільки людина має усвідомлювати ким вона є. І якщо природа надала дві статі, то гендером ми можемо «симулювати» скільки завгодно інших варіантів, але це буде лише самообманом. Наприклад, така позиція як андрогінність.

– Це щось у сенсі Борі Апреля?

– Так, щось подібне. Андрогінність – це коли людина має одну стать, а поводиться водночас як чоловік і жінка, але не ідентифікує себе з жодною статтю. Була колись передача про таких людей, в якій представник транссексуалів заявив, що він належить вже до «старого покоління», а андрогіни – це люди майбутнього. У мене виникла думка, що гендерна ідентичність стає подібною до моди.

– Скоріше, це щось на рахунок нової версії Windows 8.

– Так! Такі варіанти гендерної ідеології вкрай негативні за усіма критеріями, з якої б точки зору на це не дивитись. На пастку гендерної ідеології можуть попастися лише ті особи, які ще не визначилися з власною ідентичністю. Тобто, вони не отримали це в процесі виховання та самовиховання. Нині українське суспільство всерйоз хоче бути сучасним і постмодерним, тому і переймає ці тенденції, що можуть мати вкрай негативні наслідки. Але в плані збереження гендерної  ідентичності ще залишаються три ланцюжки : сім’я, ідеологічна система або система традиційних цінностей та освіта. Хоча по правді в нас традиційна система цінностей відійшла вже в минуле, національна теж, залишається релігійна. У нашому випадку це безперечно християнство. Тому поза релігійністю в молодих людей надія має бути саме на систему сучасної освіти.

– А чи насправді сучасним чоловікам потрібно мати риси маскулінності, а жінкам жіночності? Навіщо тоді особам серед чоловічого населення фемінізуватися і навпаки – жінкам набувати рис чоловічності?

– Психологічні дослідження, які я читав, коли готувався, зазначають, що особам, які не мають визначеного типу і схиляються до змішаного є більш конкурентоспроможними на роботі та в житті. Коли приходиш на роботу в змішаний колектив, потрібно мати риси чоловіків і жінок. Але чи завжди нам потрібна конкурентоспроможність? Також не потрібно плутати чоловічість і «мужланство», що є крайнім виявом першого. Дехто не хоче бути «мужланом», тому і відкидає маскулінність як таку. Наприклад, пам’ятаєте, ми на одному засіданні говорили про ніжність, яка в принципі не притаманна «мужланству». Але чоловічність не накладає на неї таку заборону, тому справжні чоловіки повинні її виявляти стосовно власної сім’ї. Отже, якщо визначати маскулінність не вульгарно як «мужланність», а раціонально, то і не потрібно фемінізуватися. Те, що люди йдуть цим шляхом, свідчить лише про відсутність традиційних цінностей. Коли ми зі студентами визначали, які в кожного з нас присутні риси чоловіків і жінок, то дійшли до висновку, що причина цього явища криється також у маскулінності матерів. Суворі умови життя та радянська система, яка бачила в жінці перш за все товариша та робітника, зруйнувала параметри жіночності. Також ми визначили, що діти, які перебувають у змішаному середовищі, переймають більш ефективні моделі поведінки в своїх однолітків, незалежно від їх статті. І якщо хлопець бачить, що дівчинка капризом досягає бажаного швидше, то і він робить так само.

– Але не потрібно забувати і про неповні сім’ї…

– Так, це є зараз основною проблемою. У нас, як правило, жінка виконує як свою власну соціальну роль, так і роль чоловіка, бо їй потрібно поставити дітей на ноги. Такі сім’ї рятує наявність родини, коли є дядько, дідусь чи ще якийсь родич, який дає приклад чоловічності. До фактору неповних сімей слід додати сім’ї, де хтось з батьків перебуває закордоном на заробітках, оскільки він рідко буває вдома і не бере участі у вихованні. А приїзд на два–три місяці в рік кардинально не впливає на виховання дитини.

– А фемінізм – це негативне чи позитивне явище?

– Фемінізм був задумом чоловіків в індустріальну епоху змусити жінок працювати на виробництві. Зараз такої потреби немає, навіть у країнах, що розвиваються. При рівноправності, на роботі на конкурентній основі будь-яка жінка неодмінно маскулінізується. Тому на моє глибоке переконання, фемінізм тотожний процесу маскулінізації жінок. Так, будь-яка жінка має на це право. Але при цьому необхідно розуміти, що у такому випадку щодо неї чоловіки не зобов’язані поводити себе як джентльмени. Щодо цього є дуже влучний жарт: «Шановні леді, а також всі ті, хто заправляє джинси в чоботи». Чим менше в світі леді, тим швидше зникають джентльмени. Це діалектичний процес. І сучасним молодим жінкам потрібно це розуміти! Справжня жінка (леді) чи справжній чоловік (джентельмен) постають як результат виховання батьків, наречених або самовиховання.

– Ми живемо в епоху соціальних мереж, коли значна частина світу маневрує між реальністю та віртуальним простором. Чому виникла так ситуація і які шляхи виходу з неї?

– Людина, як соціальна істота, потребує спілкування. Соціальні мережі та Інтернет це все спрощують, зокрема завдяки шаблонності. Наприклад, той самий сайт «ВКонтакті». До мене, як до користувача, була вимога заповнити поля з інформацією про себе. Деякі колонки я можу записати власноруч, а у інших треба вибрати один із наявних параметрів. Навіть, якщо жоден з них для мене особисто не підходить, все одно маю вибрати, щоб увійти до системи.  Це досить серйозно впливає на особистість.

– Доходить до того, що деякі мають по дві-три сторінки, де на кожній зовсім інша людина з власним способом життя, середовищем спілкування, поглядами…

– Я вважаю інакше. Наявність сторінки в соцмережі – це вже подвійне життя. Реальну особу знайомі впізнають через спілкування, справи, або завдяки відгукам сторонніх людей. А у мережі, коли створюєш сторінку, створюєш і свій образ, підбираючи аватарки, фото, де був, або не був. Ти ніби отримуєш соціального двійника, через якого  спілкуєшся з людьми, які є в тій самій соцмережі. Але цікаво те, що на людей, з якими особисто знайомий, соціальна сторінка іноді може мати більше впливу, ніж живе спілкування.

– Це звична справа, якщо навіть з сусідом по парті на лекції ми переписуємося в онлайні…

– Ось про це я говорю…

– Чи справді навіть у мережі людина все одно відчуває себе самотньою?

– Самотності також було присвячено засідання клубу. Необхідно вирізняти усамітнення та самотність. Перше поняття – це той стан, коли людина залишається сама з собою, але усамітнення є добровільним та невимушеним, в той час як самотність є відчуттям покинутості або відсутності бажаного спілкування. У наш час більшість молодих людей самотні через власну психічну замкненість, відсутність рефлексивності та наявність віртуального спілкування. Людина, яка вміє спілкуватись з книгами, витворами мистецтва, сама з собою, буде дуже рідко відчувати самотність; а усамітнення для неї буде плідним етапом у житті для самопізнання та культурного розвитку.

– Коли мова йде про Вас, то завжди питають, хто такий  «православний буддист»?

– Це досить цікаво, адже коли «Вконтакті» потрібно було заповнити цю графу, виявилося, що таким чином визначилися ще з пів тисячі осіб. Для мене це було справжнім відкриттям. З ХІХ століття буддизм почав поширюватися в Європі та Америці. І самі буддисти почали проводити дослідження про християнство та іслам. Навіть був один буддист, який дав обітницю сповідувати кожну з цих релігій по сім років. Перші сім років він був буддистом, далі сповідував іслам. А потім – християнство. Тобто не просто прочитав Біблію та Коран, а жив цими релігіями. Цим самим він довів, що є відмінності у віросповіданні, а не у вірі. Це на мене сильно вплинуло. Були також праці, які наголошували, що відмінності у віровченні стосуються лише розуміння Бога. Тому словосполученням «православний буддист» проголошується відсутність принципової різниці між цими вченнями про світ та Бога.

– Що мало найбільший вплив на формування Вашого світогляду?

– Найбільше навчання. Зрозуміло, що сім’я, до того ж інтелігентна, дала значний імпульс. Але ми всі знаємо, що в підлітковому віці завжди настає момент революції, бунту проти цінностей, у тому числі і сімейних. Коли я вступив до університету, цей період у моєму житті ще не завершився. Саме тоді і визначилась основа мого світогляду.

– З якою філософською школою Ви себе асоціюєте?

– Я належу до школи екзистенціального психоаналізу.

– А конкретніше, які ідеї вона проголошує?

– Цей напрям виходить з позиції абсолютного вибору людиною свого життя. Навіть те, як з нами поводяться батьки, коли ми ще маленькi. Другим основним моментом є розуміння того, що людина є цілісністю, що має смисл. Тобто людина ніколи сама собі не суперечить та не робить того, чого б вона не хотіла. Будь-яка дія людини для неї насичена смислом, інакше людина не здійснювала б її. Екзистенційний психоаналіз спрямований на розуміння людини та будь-якої її дії заради того, щоби зрозуміти, який вибір призвів її до певної ситуації. А наслідком цього є те, що в будь-якій ситуації можна знайти спосіб виходу з неї лише власними силами. Часто я на перервах чи після пар на прикладах допитливих студентів демонструю як «працює» такий філософських підхід до життя.

– Як Ви бачите розвиток філософської науки в нашому університеті? Чи можливою поява філософського факультету?

– Потенціал, звичайно, наявний. Але потрібно враховувати розподіл фінансів у державі. Відкривати факультет, де б навчалися одні філософи, є недоцільно, бо філософію визначають лише як академічну науку. Тим більше, в суспільстві немає розуміння того, що філософія є вченням про світогляд та про світогляд кожної конкретної людини. Тобто ніхто не піде на філософський факультет, щоб там збагатити свій світогляд, хід мислення, щоб потім з цим багажем знань працювати не за спеціальністю. А за дипломом можна бути лише викладачем. Є перспективи, коли напрям підготовки більш пристосований до підприємницької діяльності.

– Наприклад?

– У мене є ідея, яку потрібно ще реалізувати – запровадження професії «менеджер культурного спадку». Ця професія перебуває на межі історії, культури та філософії. Спеціаліст, який займається не лише збереженням та дослідженням історичних пам’яток, але й головно при цьому буде розробляти проекти, як останні перетворити на об’єкти культурного спадку та туристичні об’єкти, щоб вони приносили кошти. В Україні декілька років тому була ідея передати історичні пам’ятники  в приватні руки, бо держава немає коштів на їх утримання. Але ж набагато краще було б, якби ними зайнялися менеджери культурного спадку.

– Чим займається школа розвитку особистості?

– Це комерційний проект моїх друзів та колег, в якому я беру участь. На жаль, у нашому місті це залишилось у межах проекту, хоча я б дуже хотів втілити його в життя. «Школа розвитку особистості» має на меті розвивати особисті якості людини (як загальнолюдські, так і ділові); навчити людину вирішувати проблеми, що не раз зустрічаються на її шляху; допомогти в подоланні власних психічних бар’єрів; позбавляти відчуття невпевненості в собі; розвинути стресостійкість та життєвий оптимізм. Тобто, спрямувати на розвиток власне особистості, а не професійного робітника чи соціально пристосованої особи, щоб людина мала менше проблем та більше уваги могла звертати на життя та спілкування.

– Щоб Ви хотіли побажати в новому році?

– Бажаю Всім в цьому році та в наступних не зациклюватись на минулих проблемах та досягненнях. Усі ми можемо значно більше. Бажаю, щоб кожен знайшов своє джерело натхнення та наснагу до Життя!

– Дякую за неповторну та досить цікаву розмову. Надіюся на нові зустрічі на шпальтах нашого видання.

– І Вам спасибі! Завжди радий приємно поспілкуватися!

Розмовляв Олекандр Бучковський,
студент V курсу історичного факультету