Чи потрібно чекати масштабних реформ «зверху» для покращення продуктивності вищої освіти? Значних успіхів можна досягти, якщо просто оздоровити нашу освіту зсередини. Однак, парадоксально, що проблему усвідомлюють, але не всі хочуть про це говорити. А тим паче, вирішувати. Отже, чи треба реальна конструктивна критика сучасної системи вищої освіти та який формат вищої освіти необхідний сьогодні?

Подібні ініціативи, що йдуть від студентів сприймаються доволі скептично. Класична університетська ієрархія (по-іншому назвати це неможливо) «студрада – сенат – деканат – ректорат» принципово не зацікавлена в подібних нововведеннях. Така умовна демократія є фіктивною. Роками вибудовувалася система, яка все більше позбавляла вищі мобільності. «Кодекси честі» та внутрішніх постанов для більшості університетів залишаються декларативними. У студентських аудиторіях ще досі витає дух «радянщини». Загальні вимоги до університетської освіти ще не показник. Лише адаптування до реалій, до ринку з його попитом та пропозицією стане запорукою виживання та процвітання. Саме так студент виражатиме себе як повноцінний учасник освітнього процесу, а не лише як об’єкт закостенілої пострадянської системи.

Система-капкан. Принцип масовості в сучасній освіті породжує зниження загальної активності та зацікавленості студентів у навчанні. Інертне, в своїй більшості, студенство діє за наперед розробленою схемою. Така масовість в освіті не дає визначити в чому ми, студенти, можемо бути сильні, в чому може полягати унікальність кожного з нас. А займатися тим, що не цікаво – дуже шкідливо для психіки молодого студента. Саме тому варто активувати мотиваційний фактор у навчанні. Життєва та професійна необхідність вивчення певної дисципліни має стати визначальною замість міністерської догматичності, яка взагалі нечутлива до потреб та запитів суспільства та ринку. Орієнтація на амбітних та перспективних студентів, навіть якщо їх не багато, має стати пріоритетною для керівництва та викладацького складу вишів.

Система викладання, за якого студенти лише читають і слухають вчить визначати, пояснювати та описувати. Однак, така система не вчить демонструвати, застосовувати, оцінювати чи створювати. Нас озброюють ідеями без будь-якого пояснення принципу їх втілення. Ми завчаємо величезну кількість інформації, яку практично нікуди не втілюємо. Тому на підсвідомому рівні ця інформація стирається, а на її місці залишається відчуття пригніченості через дарма витрачені зусилля.

Ми вчимося в одноманітній обстановці, в якій навіть найцікавіші відомості від лектора перетворюються на сіру буденність. Ми мало говоримо та творимо. Найчастіше студенти лиш вимушено мовчки поглинають знання, які викладаються «згори» лекторської трибуни. Однак, суха теорія без подальшої змоги практично її реалізувати вбиває будь-яку креативність, будь-яке бажання до творіння власних проектів. Замість того, щоб активно готувати, в університетах студентів буквально лякають невизначеністю їх майбутнього. Лише одиниці випускників отримують свої фахові вміння, однак не завдяки університету, а всупереч йому.
Наочність та практична спрямованість у нашому навчанні зводиться до нуля. Деякі викладачі мультимедійно неадаптовані до проведення власних курсів. У інформаційну епоху подавати «суху» теорію, не зображаючи методи її осягнення практично, неможливо отримати результат. І, на жаль, така ситуація простежується в багатьох українських вишах.

Викладач. Важливим фактором розвитку університетів та студентів є особа викладача. Мимоволі, своєю діяльністю викладачі створюють умови, за яких обдарований студент не може розвивати свого потенціалу. Незацікавленість викладачів у «позааудиторній» діяльності їх учнів неконструктивна, оскільки не дозволяє розкрити всю багатогранність студента. Зазвичай, найбільша вимогливість у викладачів з непрофільними предметами, що обтяжує студента у вивченні фаху. Варто реально та практично окреслити рамки застосування знань, отриманих на кожному занятті. Розрив практичної спрямованості та теоретичного навантаження курсу є бар’єром у навчанні та творчості. Це означає, що відсутня реальна орієнтація на ринок, нездатність адаптуватися до його вимог. Не сам процес навчання є визначальним, а його результат.

Фахово спрямовану практику мають лише одиниці викладачів. Ефективність навчання зростає із вимогою одразу практично втілювати теоретичні знання. Неодмінним атрибутом професійності викладача слід вважати проведення ним зустрічей, творчих вечорів у вільному форматі. Спільні заходи такого роду посилюють зв’язок викладача з студентом та посилюють мотиваційний вплив, повагу до викладача. Викладач має бути тренером, а очікуваний результат навчання – перемога. Тренінги, а не нудні лекції, практика, а не постановочні семінари, ось чого дуже не вистачає студентам у багатьох вишах України. Найбільш дієвим способом оволодіти фаховими навичками є тренування, а не навчання (в сучасному, класичному розумінні).

У своїй майстерності викладачі ростуть лише до певного рівня. Задля того, щоб помічати свої професійні недоліки їм просто не вистачає критики, оскільки ніхто вже на це не наважується. Якщо вже взялися «вдосконалювати» чужі мізки, однак перестали займатися власним розвитком.

Звісно ж, несправедливо звинувачувати всіх викладачів у гріхах системи. Є й такі, які, радше, одинокі воїни в полі. Ентузіазм до навчання серед більш-менш обдарованої частини студентства тримається виключно на ентузіазмі та харизмі окремих викладачів. Саме тому, деяким з них я буду вдячний все своє життя.
Якщо для вітчизняної освіти виникнуть умови оздоровлення – лише тоді можемо сподіватись на оздоровлення суспільства. Я прекрасно розумію, що хоронити стару систему – справа тривала і невдячна. Комусь вищеперераховані пропозиції можуть видатися дрібницями, але саме з цих дрібниць і складається наше життя. І я дуже сподіваюсь, що скоро університети в Україні стануть сходинками для нових можливостей.

Руслан Герасименко, випускник
історичного факультету К-ПНУ імені Івана Огієнка,
студент Магістерської програми з медіакомунікацій
Школи журналістики Українського Католицького Університету