Жанна Куява – талановита письменниця, журналіст і літературний критик, авторка романів «Нічниця», «Із медом полин», «Дерево, що росте в мені». Сьогодні вона поділиться з нашими читачами секретами свого успіху.

– Із чого розпочалась Ваша творчість?

– Гадаю, що з пізнання себе. Бачте, Київ – дуже особливе й мудре місто, потрапивши в яке, усвідомлюєш, що ледачість чи робота не на повну силу тут не проходять. Аби стати кимось у Києві, треба бути кимось не на словах, а на ділі.

З іншого боку, чимало людей, як на мене, почуваються незадоволені життям, бо не знають, що саме робить їх щасливими, яка справа приносить їм найбільше задоволення, чиє товариство їм до душі, яка музика, пісні, книжки, слова допомагають їм, виручають, або надихають. Тобто, вони не знають себе, своїх внутрішніх потреб, а звідси – відчуття невлаштованості й звинувачення у всьому когось. Дуже не хотілося б належати до таких.

Тож, переїхавши до Києва майже вісім років тому, взялася роздумувати, хто я, які досвіди мене творили, чиї науки? Чим відрізняється край, де виросла, від інших, що про нього можу розповісти вже київським друзям і наскільки важливим є – не втратити своєї особливості? Згодом, коли зустрічала людей, які відверто цуралися свого походження, змінювали мову спілкування, старалися бути схожими на когось, і водночас, бачачи успішних, впевнених у собі особистостей, котрі якраз вирізнялися самобутністю та оригінальністю, зрозуміла, що ота любов до «свого й тільки тобі притаманного» дуже багато важить. Це означає: у тебе є чим поділитися і, головне, поділитися цим із любов’ю.

Із любові до всього рідного я почала писати. І з любов’ю до читачів про «свою» Волинь стала розповідати.

– Побутує думка, що справжній літератор незадоволений своїми творами, погоджуєтеся з цим? Чи задоволені Ви своїми книгами?

– Аби відповісти на Ваше питання, треба вважати себе «справжнім літератором». А я досі називаю себе початківцем у письменстві. Те, що в світ вийшли вже три моїх книжки, гадаю, є прихильністю долі, й надалі маю багато-багато працювати, щоб відповідати статусу «справжнього» письменника. Звідси й відповідь на другу частину Вашого питання – бути задоволеним своєю книжкою означає бути впевненим у тому, що роботу зроблено добре. А так пишуть хіба великі митці, професіонали своєї справи.

– Чи потрібні Вам якісь особливі умови чи настрій для написання творів?

– Звісно, потрібні. Передусім – це внутрішній спокій і зовнішня тиша. Беручись до писання, мене має бентежити тільки текст, маю перейматися лише долями, історіями, вчинками та пережитками персонажів, а не власними проблемами. Здається, ніде й ніколи я не буваю такою вивільненою і легкою, як під час писання. Навіть прозорою, як вода, що виливається з відкритого на певний час шлюзу і такою ж шаленою та повносилою.

– Хто першим читає Ваші твори?

– Подруга, яка теж є письменницею і дуже добрим літературним редактором, та сестра, котра багато читає й може дати чимало добрих порад, вартісних зауваг. Насправді я дуже уважна до їхніх рекомендацій, щоправда, найбільшим критиком і найвимогливішою до себе є сама. Тож перші читачі радше заспокоюють мене в деяких прискіпуваннях до тексту, розвіюють сумніви, допомагають упевнитися в доречності, або недоречності написаного.

– Що Ви вважаєте головним призначенням літератури?

–  Дуже серйозне питання, на яке, мабуть, варто було би відповісти так само серйозно, щось на кшталт, що головне призначення літератури – це відображення дійсності, передача певної ідеї та інформації, обумовленої національним підсвідомим, що завдання письменника – бачити, відтворювати, зберігати, передавати, залишати наступникам… Або й те, що література як мистецтво задовольняє одну з головних потреб людини – естетичну, схоже, як ми задовольняємо голод або спрагу.Тим часом для мене література – це спілкування, розмова, відверта бесіда наодинці з автором. А що може бути ціннішим за спілкування? За тиху й непоспішну розмову про людину – найдивовижніше з Божих творінь, її взаємини з буттям?Читання – це й самопізнання. Художній твір – тлумач оточення та орієнтування в ньому.

– Чи знаєте Ви свого читача?

– Знаю, бо часто його бачу й отримую відгуки на книжки. Мені видається, я пишу переважно про жінок для чоловіків, аби вони ліпше нас розуміли. Хоча на зустрічі здебільшого приходять саме жінки й молоді дівчата.

Я дорожу кожним читачем і тішуся кожному враженню від зустрічі. Що цікаво, після презентацій читачі завжди підходять, діляться своїми історіями, запитують поради, ніби відчувають, що можу чимось допомогти. Але чим? Їм, певно, ліпше знати.

Було, один чоловік запитував, що робити, аби дружина, яка подала на розлучення, не покинула, чи є в нього шанси зберегти сім’ю? Інша дівчинка, плачучи, шукала втіхи, бо після тривалих стосунків її покинув хлопець… А киянка в літах дякувала за роман «Дерево, що росте в мені», мовляв, ніколи не зважала, що ось уже тридцять років живе для чоловіка і жодного разу не спитала себе, а чого ж хоче вона?

Гадаю, моя відвертість у письмі й під час зустрічей викликає в читачів довіру. А довіра – це те, що й мене в житті не раз виручало. Хай що з нами станеться, а довіряти світу й людям не маємо розучуватися. Бо з ким і чим тоді зостанемося?

– Чим би Ви займалися, якби не були письменницею?

– Була би журналісткою, або, в крайньому разі, вчителькою, на яку вивчилася… Важливо інше – щоби я не робила, творчість завжди бере гору. Дванадцять років у журналістиці вважаю надважливими у своєму житті і по-справжньому чудовими, незабутніми. Я обожнювала цю роботу, вважала її й своїм хобі. Саме журналістика привела мене до писання і за це їй невимовно вдячна. Чимало героїв моїх статей стали прототипами написаних романів… Але маю іти далі. Не зупинятися – писати.

– Що Ви побажаєте своїм читачам?

– Що можна побажати читачам у час війни? Звісно, миру. І перемоги. І щоб не дав Бог нікому втрачати найрідніших.

Довгих літ вам, дорогі читачі, любові від Життя і життя з Любов’ю! Щиро, Жанна Куява.

Розмовляла Лілія Надвідна,
кореспондент газети.

Світлини з особистого архіву
Жанни Куяви