Журналіст газети «Подолянин», поет, географ та гравець місцевої футбольної команди «ЗМІ» розповів про те, чим його захоплює журналістика, за що він любить подорожі та як йому вдається все це одночасно поєднувати. Багатогранність цього хлопця зашкалює – так би мовити людина «чотирьох професій».

– В дитинстві я мріяв про різні спеціальності: від кондитера і вчителя до священика. Згодом роздумував над варіантами навчатися на журналіста або географа – розповідає Віталій Горбуленко, – але в старших класах прийняв рішення однозначно – географ. І нині я абсолютно впевнений – це був правильний вибір (отримав одне і друге). Зараз, хоч не працюю конкретно за фахом, але в журналістиці іноді використовую свої географічні або біологічні знання. Думаю, вони мені ще стануть в пригоді.

– Коли вирішив для себе, що хочеш стати журналістом?

– Ще на першому курсі робив спроби друкуватися в місцевій пресі, але потім закинув – зосередився на навчанні. На другому курсі навчання на природничому факультеті К-ПНУ імені І. Огієнка заснував факультетську газету «Фарватер», яка стала моїм дітищем. Практично, я працював над цією газетою, допоки навчався. Але при цьому думав, що піду стежиною науковця.
Та все змінив випадок. Коли я навчався на 5 курсі, в газеті «Подолянин» з’явилися вільні вакансії. Хоч по вимогах я не підходив, але вирішив випробувати долю. Таку можливість мені дали – півроку я писав у «Подолянин» як позаштатний кореспондент. Після закінчення 5 курсу мене взяли у штат редакції.
Скажу чесно, не маючи навіть базової освіти журналіста, одразу працювати у серйозному виданні було складно. Але я вдячний колегам, які терпіли мій етап «виписування» і виправляли мої помилки. У «Подолянині» працюють дуже потужні журналісти, гадаю, що мої три роки роботи у їх середовищі – це краща школа, ніж профільне навчання в університеті.

– Відомо, що ти пишеш вірші. Розкажи про це детальніше.
– Перший мій недолугий вірш був написаний десь у шестирічному віці. Читати я почав у 4,5 роки, тож згодом намагався щось продукувати сам. У чотирнадцять свідомо вирішив, що займатимуся літературною творчістю. Спочатку намагався друкуватися у місцевих газетах. В 2010 році видав поетичну збірку «Широкий світ», в 2011-му – невеличку пригодницьку повість «У пошуках невідомого», в 2014-му – документальний нарис «Кам’янецька історія веселих та кмітливих». Був учасником багатьох збірних книжечок. Серед них особливе місце займає збірка «Свіжий вітер», видана у 2013 році, яку я упорядковував. Того часу в університеті активно діяв «Клуб молодих поетів». Серед учасників були справжні майстри слова, тож у цій збірці можна знайти багато хороших поезій.
Також брав участь у різних творчих літературних конкурсах, в різні роки ставав призером (але завжди з ІІ або ІІІ місцем) лише на районному або обласному рівні. Це можна вважати як заохочення до творчості. Приємно було, коли один мій вірш надрукував журнал «Дніпро». Більш перспективним для себе бачу написання пісенних текстів, кілька із них нині поставлені на музику. Але насправді складно домогтися того, щоб хтось співав твої пісні. Якби сам вмів співати, став би бардом. Але я жахливо співаю…
А взагалі, переважно занурений у журналістську роботу, і художні твори сьогодні пишу рідко. Мені дуже подобаються слова Антуана де Сент-Екзюпері, коли його запитали чому він перестав займатися літературною працею: «Перш, ніж писати, треба жити».
У мене ще надто мало життєвого досвіду.

– Окрім письма, що ще тобі до душі?
– Я страшенно люблю подорожувати будь-куди. Можливо, якби тільки моє бажання, то я б обійшов півсвіту. А так моє «будь-куди» – це переважно околиці свого села. Але повірте – я нічого не втратив! Ми мріємо про заморські екзотичні краї (і я теж про це мрію), але не помічаємо, що довкола нас є стільки дивовижно-красивих місць, які можна відкривати усе життя. Я переконаний, що мало хто знає і половину принад нашого району або сусідніх (скелі, печери тощо). Намагаюсь кожного тижня вирушати хоч у невеличку мандрівку.
Якщо говорити про більш далекі мандри, то я цілком солідарний з Висоцьким, що «лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал». Бажання піднятися на гірську вершину неймовірно манить. Карпати заворожують завжди, коли я туди приїжджаю – це особливий край. Кримські гори і, особливо, печери – зовсім інший, та не менш чарівний світ. У Криму, взагалі, залишилася частинка мого серця. В студентські роки я двічі їздив працювати педагогом-організатором у МДЦ «Артек» – прекрасний куточок. Хоча, Гайтана у своїй пісні назвала «Артек» не куточком, а планетою. Можливо, вона мала рацію. Мешканці Великої Ялти кажуть, що життя дається один раз і прожити його треба на південному березі Криму. Я їх розумію, та своя сторона миліша. І все ж чекаємо повернення Криму з російських лещат.

Закордонний паспорт я собі зробив лише рік тому – так, про всяк випадок. Але через кілька місяців з’явилася можливість поїхати на міжнародний тренінг в Грузії, ще через півроку – на християнську молодіжну зустріч Тезе в Чехію. Гм, чому я раніше собі не зробив закордонний паспорт?..
Розповідати про ці поїздки довга справа, скажу лише, що «класно» їхати за кордон, коли у тебе є особлива ціль чи завдання. Їхати просто на відпочинок для мене (хлопця зі сільським менталітетом) вбачається елементом розкоші. Я не хочу бути туристом, який їде відпочивати. Я хочу бути туристом, який їде пізнавати.

– Чи думав над власним проектом, типу «Світ навиворіт з Віталієм Горбуленком» ?

– О, можливо, це було б найкращим, що може статися в моєму житті. Але конкретним плануванням чогось подібного я ще займався. В моїй голові крутиться багато проектів, але поки я не роблю кроків до їх втілення, говорити про них не стану.
– Окрім цієї діяльності маєш хобі?

– Хобі, звісно, є різні. Найголовніші – футбол і інтелектуальна гра «Брейн-ринг».
В студентські роки дуже любив грати «Брейн-ринг», чемпіонати якого в місті проводив Олександр Поритко. Коли я закінчував навчання, моя команда «Швидкі та мертві» розпалася. Деякий час грав за інші колективи, а коли Поритко (він же Петрович) через брак часу перестав займатися організацією змагань, я перейняв у нього естафету. До речі, якраз зараз у розпалі наш сезон. Ігри проходять щосереди о 19.00 в ресторані «Карфаген». Запрошую приходити, грати.
Ну, і ще я великий любитель спорту. Причому, правильно буде сказати, на стільки спортсмен, скільки любитель. У 2012 році я з колегою Володимиром Образцовим створили футбольну команду «ЗМІ», складену із місцевих журналістів. Щоправда, результати гри не тішила, і прийшлося змінити концепцію розвитку команди. Тепер тут грати може будь-хто, лише назву, на пам’ять, залишили. Звісно, конкуренція за місце в основі зросла, і я сам з капітана команди перетворився на гравця глибокого запасу. Зате «ЗМІ» минулого року вийшла у фінал чемпіонату міста з футболу і це мене дуже тішить. Взагалі, хотілось би, щоб у місті з’явився професійний футбол. Але коли в країні війна і криза, непросто шукати значні кошти на спортивні чи культурні проекти. Люди хочуть хліба і видовищ, але хліб на першому місці.
Цікавлюся спортом і як звичайний вболівальник. У «Подолянині» моя основна роль – редактор спортивної сторінки і ця робота приносить задоволення.
Часу вистачає на все. Взагалі, якщо є бажання, то час завжди знаходиться.

– Твої поради для журналістів, які тільки стають на шлях творчості.

– Якщо ви любите свою роботу, то ви уже у виграшному положенні. Не скажу нічого нового: робіть свою справу з душею.
Так просто й невимушено він поєднує своє хобі з професією. Пише матеріали на спортивну, географічну та культурну тематики, збагачуючи цим українську культуру.

Аліна Перебейніс, студентка ІІІ курсу
факультету української філології та журналістики
(спеціальність “Журналістика”).

Світлини з особистого архіву Віталія Горбуленка