Світлана Анатоліївна Дідух-Романенко: срібна статуетка в номінації «Пісенна лірика» і диплом у номінації «Дитяча пісенна лірика» «Коронації слова-2013», переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», срібна статуетка в номінації «Пісенна лірика» і диплом у номінації «Дитяча пісенна лірика», лауреат Премії імені Павла Чубинського, лауреат конкурсу-фестивалю імені Івана Коваленка. Отримала відзнаку «Молода людина року-2013» в м. Бориспіль.
Хобі: спів, в’язання гачком, подорожі.
Бібліографія: «Моя зоря», «Дівчинка з дорослими очима», «Душа епохи молодість».
Улюблена цитата: «Зряче лише серце, найголовнішого очима не побачиш…» (Антуан де Сент-Екзюпері).

– Світлано, що тобі приходить перше на думку, коли кажуть, що ти творча особистість?
– Розумієш, я вірю, що є геніальні люди, яким от просто дається талант. Але більшість – не генії. Творча людина – це, мабуть, така, на яку часом “находить” (на мене точно). Але оте, що найшло, треба шліфувати, над ним працювати, до нього готуватися. Я себе відношу до таких людей. Мені ніколи ніщо не дається легко, я маю це заслужити, відпрацювати.

– Що тобі допомагає відшліфувати ось це «находить»?
– Треба багато читати тією мовою, якою пишеш. Треба слухати і аналізувати, як пишуть інші. В ідеалі – тлумачний словник почитувати, щоб розширювати словниковий запас. Треба вміти чесно собі зізнаватися, що ти написав «так собі», переписати або знищити. Праця над мовою – це найскладніше і найважливіше. А ще я постійно аналізую власні і чужі виступи, бо вважаю, що поет має дуже гарно читати свої вірші. От вдома, іноді, перед дзеркалом тренуюся.

– Твоєму словниковому запасу можна позаздрити. Я знаю з десяток людей, які розуміються в мові і при цьому з насолодою читають твої поезії, ну й сторінку в ФБ також. Тебе часто хвалять, але чи часто критикують?
– Насправді мене не часто хвалять. А коли хвалять – я не завжди вірю. Перфекціонізм, вихований з дитинства, не дає розслабитися. Я періодично «кидаю писати назавжди», бо «не геній». А навіщо писати, якщо ти не геній? Колись 4 роки майже не творила, хотіла бути «звичайною». В очі рідко критикують. Позаочі, мабуть, частіше. Але ж тут все дуже відносно: хтось вважає, що римовані вірші себе вичерпали, хтось вважає, що вони мають виглядати якось по-іншому. Раніше це все сприймала болісно, потім зрозуміла – не вгодиш усім. Іноді буває викладеш вірш у ФБ, а потім хтось особистим повідомленням розкаже, що там помилка стилістична чи інша. Завжди дякую таким людям, якщо ця помилка підтверджується.

– Чию критику ти ніколи не сприймеш серйозно?
– Не знаю навіть. Мабуть, людини, яку не поважаю, або тієї, яку вважаю графоманом (хоч я іноді такої думки про себе). Але є дуже такі відверті графомани. Я їх називаю “любов-кров-знов”. Хоча навіть серед таких людей, як не дивно, є ті, що розуміються на чужій поезії. Це мене вражало завжди.

– Ну подібні кадри трапляються у всіх сферах людської діяльності. Завжди знайдеться той, хто знає краще, але сам не може. Світлано, ти сама часто когось критикуєш?
– Мене мама вчила: «Не можеш сказати чогось хорошого – мовчи». Краще хвалити за хороше, ніж критикувати за погане. Якщо запитують відверто «що ти скажеш про мій вірш?», намагаюся не брехати, але і не образити. Хоча подумки, у внутрішньому редакторі, завжди відмічаю для себе: ось тут я б те і те переробила.

– Якби твій «внутрішній редактор» був реальною людиною, як би він виглядав?
– Ой, така злюка саркастична. Мужик.

– Чому мужик?
– У дитинстві був такий момент, коли я мріяла стати хлопчиком. Потім передумала, зрозуміла, що хочу бути дівчинкою-дівчинкою. Але якась частина мого Его – це отакий середнього віку саркастичний чоловік.

– Люди говорять, що ти – «заряджена людина». Звідки енергія? Поділись!
– Дійсно? Кажуть таке? У мене крайність – я не вмію витрачати чи випромінювати заряд поступово: або фонтан, або спустошеність. Енергію беру від коханого, від друзів, а найбільше – від природи. Мені критично необхідно періодично тікати туди, де мало людей і багато краси. Побути самій, поговорити з собою і світом. Подорожі – найкраща підзарядка. У мене є одне перевірене місце сили, про нього знають всі рідні. Я маю туди хоч раз на рік потрапити і випустити все чорне, натомість – набрати внутрішньої тиші і гармонії.

– А що це за місце?
– Моє місце сили – Хмельниччина, село моєї бабусі. Там є такий пагорб за селом, найвища точка, мабуть. Там дуже гарно на заході сонця лежати в траві і слухати. Причому слухати треба особливо: перемикаючи увагу з одних звуків на інші. У мене складні стосунки з релігією, я більше схильна поклонятися природі. Може тому, що дуже добре відчуваю енергетику людей і місця.

– Тобто, ти можеш сказати добра людина чи зла, навіть якщо не знаєш її?
– Не знаю, як про добру і злу, але часто розумію, що з тією чи іншою людиною краще не зв’язуватися. Зазвичай це потім підтверджується. Але найчастіше просто відчуваю погане місце це чи хороше, як кіт. От якось ми були в Карпатах, така краса, а мені погано до болю. Потім виявилося, що то було «місце самогубців». Дуже сильно відчуваю енергетику болю чи відчаю інших людей, хочеться обіймати їх або тікати подалі. Так само відчуваю людей світлих, з особливими чуттями чи вміннями. А іноді ненароком вмію якісь речі передбачати, чи навіть викликати. Я ще не навчилася цим нормально керувати, але є якісь такі штуки.

– Про що варто ще знати людям, які хочуть познайомитися з тобою чи твоєю творчістю?
– Я от нещодавно зрозуміла, що наші люди переважно не вміють адекватно ставитися до поняття сексуальності. Може ти помітила, в мене чимало віршів на інтимну тематику. Але люди часто сприймають це як одну з крайнощів: або «ой, фу, про таке не можна говорити», або «ану почитай мені віршик, чи й покажи може». Тут вже мені пора казати: «ой, фу».

– Годі тобі. Мало зараз тих, хто про інтим може написати гарно, без бруду і так, щоб сприймалося легко…
– От і я намагаюся пояснити, що є невимовна краса в поєднанні тілесного і чуттєвого з духовним. І чимало проблем у людей виникають саме на ґрунті сексуальних проблем. Я не закликаю всім розказувати що, де і як. Я закликаю шукати гармонію в коханні, милуватися красою своїх почуттів і відчуттів, робити один одного щасливими.

– Що на твою думку є абсолютною гармонією?
– Це така ледве вловима штука. Це коли в душі затишно і світло, незалежно від того, сам ти десь на полонині чи серед людей у нічному клубі. Для мене це спокій душі і неспокій тіла.

– Ти говорила про період, коли не писала. Що підштовхнуло повернутися до літератури?
– То був період зневіри в собі яку поетові. Я намагалася виправдати сподівання своїх батьків: мати сім’ю, звичайну професію, спокійний спосіб життя вести. Народження сина поставило все на свої місця. У нього аутизм і він мене навчив, що бути «як всі» не так і добре. І тоді я перестала жити, як «треба»…

Розмовляла Олена Митрофанюк, студентка ІІІ курсу
факультету української філології та журналістики,
(спеціальність «Журналістика»), кореспондент газети