«Хто володіє інформацією, той володіє світом». І саме журналістика може надати такі можливості. Сьогодні ми поспілкувалися зі студенткою 4 курсу факультету української філології та журналістики (спеціальність “Журналістика”) – Діаною Грушанською, котра розповіла нам про своє студенське життя, свої мрії і плани на майбутнє.

Що вплинуло на твій вибір майбутньої професії?

Насамперед це мій дідусь, котрий працює журналістом. Ще в дитинстві, коли я приходила до нього в гості, мені подобалося дивитися на купку газет, які завжди лежали в нього на столі. Цікаво було переглядати різні матеріали, бачити знайомих на фотографіях, але тоді в дитячих мріях я ще не уявляла журналістику такою, якою вона є насправді. І звісно, це приклад моєї сестри Оксани Грушанської. Коли я ще навчалася в школі, вона вже була студенткою університету. Чи не щодня вона захоплено розповідала про завдання, які виконувала, про те, як потрібно брати в когось інтерв’ю, проводити опитування, писати журналістські тексти. І тоді я зрозуміла, що хочу бути журналісткою.

Яким, на твою думку, повинен бути справжній журналіст?

По-перше, журналіст має бути відповідальним перед собою, людиною, суспільством, адже він своїми повідомленнями впливає на їх свідомість. Ми часто говоримо про те, що журналіст формує картину світу і важливо, щоб вона не була фрагментарною, а залишалася цілісною. Я думаю, що в ХХІ столітті журналіст має більше можливостей для реалізації своїх задумів, планів, проектів, адже він може користуватися соціальними мережами, подавати інформацію в онлайн-форматі. Проте класичні цінності, журналістської роботи, які усталилися впродовж багатьох років, сьогодні мають залишитися основою в роботі журналіста. Іншими словами, обов’язковим є дотримання журналістських стандартів – достовірність, точність, відокремлення фактів від коментарів і таке інше. Сьогодні через численні фейки, неточну інформацію, це робити стає важче.

Щоб у майбутньому стати хорошим журналістом, потрібно відчувати в собі бажання ділитися інформацією з іншими. Коли людина справді розуміє, що журналістика – це те, чим вона хоче займатися, тоді їй потрібно щодня цікавитися тим, що відбувається у світі, тобто “бути в курсі” всіх новин. Важливо також знати іноземну мову, щоб отримувати інформацію з іноземних джерел, дізнаватися про події, які відбуваються в інших країнах. Також необхідно постійно писати журналістські твори, щоб вдосконалювати свою майстерність.

Оскільки ти вже на четвертому курсi, то це означає, що вже проходила практику, тобто була за “справжнього журналіста”. Розкажи, як це було?

У мене кожна історія з практики якась особлива і улюблена стає, тому що кожна практика по-різному проходить. Найперша моя практика була у Вінниці, куди я поїхала разом зі своєю подругою Юлією Бараболею. Ми потрапили тоді ще на державне телебачення, сьогодні воно вже суспільне. Першим моїм завданням було опитування «Якою має бути заробітня плата лікарів?». Ми повинні були з оператором іти на центральну площу й запитувати про це людей. Я чудово пам’ятаю відчуття, коли вперше взяла до рук мікрофон. А він тоді ще був із шнурочком, який постійно за щось чіплявся й заважав. Надзвичайно хвилювалася, адже треба було підійти до людини і про щось її запитувати. Були деякі нотки переживання, страху, невпевненості, адже ти не знаєш, що людина тобі відповість. Але виявилося, що хвилюватися нема чого: більшість людей просто проходять повз, вдаючи, що поспішають (сміється). Мене з напарницею завжди дивувало те, що люди починають кудись «поспішати», як тільки побачать камеру. А потім я згадала, як раніше сама, побачивши камеру, автоматично відповідала, що поспішаю. Лише зараз стало зрозуміло, наскільки це дратує журналістів.

Пізніше я потрапила на телеканал «Еспресо» в Києві. Це незабутнє відчуття, коли ти вперше потрапляєш до справжньої студії й спілкуєшся зі “справжнім” редактором. Раніше я бачила це все лише з телеекрану, а тепер розумію, що насправді студія виглядає абсолютно по-іншому. Мене досі дивує, наскільки відрізняється те, що ми бачимо на екрані, і те, що відбувається за кадром. Це безліч різних технічних пристроїв, шнурів, велика кількість людей, які працюють над створенням новин. Упродовж двох тижнів я виконувала різні завдання, але найбільше мені подобалися мої псевдопрямі ефіри. Там мене навчили бути більш стриманою у своїх емоціях, точно, виразно розповідати про те, що відбувається (адже це новини!).

Найбільше мені до душі припала практика на «Радіо НВ». Півторна місяця я працювала в Києві. Щодня готувала різні матеріали, начитувала їх; щоправда, до прямого ефіру вони не пройшли, адже це загальнонаціональне радіо і просто так твій голос там звучати не буде, але для мене це був справді дуже цінний досвід.

Ти вже визначилася, в ЗМІ якого формату хотіла б працювати?

Складно сказати, в якому форматі я хотіла б працювати. Коли в мене читалося радіовиробництво, тоді  захотіла пройти практику на радіо. Зараз ми вивчаємо телевиробництво і я розумію, що хочу працювати на телебаченні. А коли ми вивчали жанри журналістики, мріяла потрапити до редакції газети. В кожному типі ЗМІ я бачу реалізацію свого потенціалу. Але покищо зупинилася на телебаченні, адже саме там поєднуються можливості друкованих і радіо ЗМІ. Сьогодні я ще не обрала телеканал, на якому хотіла б працювати, тому що, на мою думку, нема такого каналу, який був би «супержурналістським» саме у форматі подання новинної інформації. Можливо, було б непогано його створити.

Чим займаєшся в університеті, окрім навчання?

Разом із Юлією Бараболею і Максимом Тимінським на другому курсі вперше взяла участь у кінофестивалі «Кіномедіа». Під керівництвом Олени Колупаєвої ми зняли свій перший справжній ролик і подали його на фестиваль. Ролик посів перше місце в номінації “Документальне кіно”. Також із Юлею Бараболею я відвідала «Школу документального кіно» у Львові. Там ми дізналися, як потрібно знімати кіно і що нам для цього потрібно. Пізніше я брала участь у кінофестивалі «Бруківка». Ще хотілося б розповісти історію, яка сталася на першому курсі, коли до нас приїжджав журналіст (а сьогодні – кандидат на посаду Президента України) Дмитро Гнап. Тоді я і дві мої подруги вирішили зробити відео під назвою «Викрадення Дмитра Гнапа». Я була ведучою і розповідала, що стало відомо про викрадення журналіста Дмитра Гнапа невідомими. Далі ми показували відео начебто з камер спостереження, де мої подруги з панчохами на голові тягнуть кудись Дмитра Гнапа. Пізніше ми надіслали журналістові це відео, але він ніяк не відреагував.

Нещодавно я брала участь у міському дебатному турнірі. Це зовсім окрема історія. На першу зустріч мене таємно зареєструвала моя сестра. Вона запевняла, що це сталося випадково, але, як виявилося, все було заздалегідь сплановано. Спочатку ми були разом в команді, пізніше мені сказали, що я можу пробувати себе у цій справі самостійно. Минулого року я й Олександра Сидорчук, магістрантка історичного факультету нашого вишу, разом поїхали до Києва на дебатний турнір. Це було надзвичайно цікаво, адже дебати – чудова можливість довести свою думку «не ділом, а словом». Напевно, лише тут, на дебатах, цей афоризм діє якраз навпаки. Також, я співпрацюю з ГО ВГО “Інститут Республіка”. Я висвітлювала діяльність цієї організації, коли проходила практику на місцевому радіо. Ще інколи займаюся волонтерством на різноманітних заходах.

Часто студенти скаржаться на нестачу часу. Як ти все встигаєш?

Сьогодні фактично сам час іде нам назустріч. Зараз ми маємо щодня лише по два-три заняття. Вже о першій годині дзвінок сповіщає про те, що ти вільна аж до восьмої години ранку. Якщо правильно розраховувати свій час на підготовку до практичних занять, то можна дуже багато встигнути. Я прихильник того, щоб кожне виконання практичного заняття приносило студентові задоволення. У мене часто трапляється так, що я готую якесь завдання і вже з нетерпінням чекаю наступного дня, щоб розповісти про нього своїм одногрупникам. Саме тоді з’являється натхнення, щоб робити ще й інші справи.

Переконана, що саме віра у свої можливості допомагає мені встигати робити безліч справ. Звісно, тут не обійтися без підтримки викладачів. Це чудово, коли є люди, які вірять у тебе навіть більше, ніж ти сама. За це я дуже вдячна своїм наставникам.

Які маєш плани на майбутнє?

Зараз я планую закінчити написання дипломної роботи. Разом із Юлею Бараболею працюю над дуже цікавою темою. Ми досліджуємо суспільно важливі питання на телебаченні, знімаємо ролики про це. Перше відео в нас було про медичну реформу. Наразі я закінчую бакалаврат. Це, як на мене, звучить дуже солідно.

Що можеш побажати студентам нашого університету?

Щоб наші студенти завжди пам’ятали: студентське життя – це чудова пора. Не потрібно ставити собі якісь жорсткі обмеження. Наприклад, я стану щасливою, коли закінчу університет, або я матиму більше грошей, коли влаштуюся на роботу. Бажаю, щоб студенти відчували своє життя, відчували те, що вони роблять. Людина може бути щасливою лише тоді, коли вона розуміє, що знайшла справу для душі, що саме те, чим вона займається, приносить їй задоволення. Нехай навчання для студентів завжди буде цікавим та захопливим.

Олена Валяровська, студентка 2 курсу
факультету української філології та журналістики