“Деякі витрачають ресурси й енергію, аби бути такими, як усі, а я – на те, щоб бути собою.
Витрати у нас однакові. Результат – різний”
Валерія Доннікова – студентка ІІ курсу спеціальності 035 Філологія (Українська мова і література), голова студентської ради факультету української філології та журналістики.
Навчаючись лише на 2 курсі, Ви – надзвичайно активна студентка, яка потужно виявляє себе не лише на заняттях, а й у студентському житті. Як Вам вдається все встигати і чи завжди Ви такою були?
Насправді, все дуже банально: люблю те, що роблю, і тому не «силую» себе заняттями. У школі так не вийшло – бо є низка різних дисциплін, які можуть бути важкими чи нецікавими для вивчення певній особистості, залежно від складу розуму. Комусь прості для вивчення гуманітарні науки, комусь легше із технічними, а комусь – з природничими.
У цьому моменті мені важко себе ідентифікувати, бо розуміла «з кожного потроху». Але факт: я ніколи не користувалась правилом трьох «з»: завчила, здала, забула. Це найбільш марна витрата власного часу, а час – найцінніша одиниця. Особливо актуально це зараз, під час безпосереднього здобуття професії. Наскільки кваліфікованим фахівцем стане студент, якщо весь вивчений матеріал для нього – «одноразовий»?
Шкільна наука не була для мене єдиним джерелом розвитку (як і зараз). З-поміж своїх досягнень шкільного часу можу виділити такі: медалістка міських змагань із плавання у віковій категорії 12-14 років (2014 р. – ІІ місце, 2015 р. – І місце); призерка обласного конкурсу учнівських нарисів «Діти війни очима сучасних дітей» (2014 р., ІІ місце); учасниця міських конференцій до 70-річчя визволення Кам’янця-Подільського від фашистських загарбників «А ми тую славу збережемо», «А пам’ять вічна, невмируща» (2013-2014 рр.); активна учасниця краєзнавчих конференцій СЮТур (2015-2018 рр.); членкиня наукового товариства МАН «ГРОНО», чотириразова учасниця міської конференції «Крок у майбутнє» (2015-2018 рр.); п’ятиразова переможниця міського конкурсу «Краєзнавча вікторина» (2015-2019 рр.); фіналістка ІІ Шкільного міського дебатного турніру (2019 р.); переможниця І етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з інформаційних технологій (2018 р.); лавреатка Всеукраїнської Інтернет-олімпіади з інформаційних технологій «ІОІТ» (номінація «Інформаційні системи та бази даних», 2017 р.). З цього переліку, певне, стає очевидним, що мені «не сиділось на місці» ще тоді. Мушу сказати, що цей досвід допоміг мені зрозуміти себе, сформувати власні погляди на (!) себе і виробити ті навички, якими я активно користуюсь досі.
Крім того, я голова студентської ради, входжу до складу студентського сенату і вченої ради університету. Разом із колегами вдається організувати різні події, флешмоби, вікторини не лише на факультеті, а й в університеті, а викладачі та адміністрація вишу лише сприяють цьому. Щоправда, ефективному функціонуванню сенату зараз надто заважають карантинні обмеження та дистанційна форма навчання, але можу пообіцяти, що з послабленням епідеміологічної ситуації студентське дозвілля посилиться.
Для того, щоб усе встигати, важливо не зациклюватись лише на академічному навчанні та власному «синдромі відмінника». Люди – не роботи: неможливо виконувати постійно одну і ту ж роботу, не втрачаючи життєву енергію, що призводить, у підсумку, до емоційного вигорання. Академічна наука – це, звісно, прекрасно, але вона не вища за додаткове фахове зацікавлення та громадську діяльність: проблемні групи, гуртки, громадська зайнятість, студентське самоврядування «вдихають» нові сили в зацікавлену особистість.
Не потрібно боятися випробовувати себе в різноманітних напрямах, погоджуватися на наукову співпрацю з викладачами, брати на себе додаткові практичні завдання – адже так можна втратити реальні шанси стати успішним і познайомитися з надзвичайно цікавими особистостями. Страх і лінь – найгірші людські паразити.
Валеріє, чим і ким був зумовлений вибір саме цієї спеціальності?
Підлітковий вік – це саме той проміжок життя, у якому людина балансує на межі когнітивного дисонансу: сьогодні вона себе бачить в одній сфері, завтра – в іншій, а післязавтра – взагалі ніде не бачить. Щодо мене, то вперто стояла на своєму ще з класу восьмого: «буду філологом».
Звісно, не буду обманювати саму себе – у період найбільших вагань (а саме – вступної кампанії), з огляду на вибір своїх знайомих-абітурієнтів, у своїй уяві я була і програмісткою, і хіміком, і тренеркою, і перекладачкою з германських мов, і психотерапевтом, і журналісткою, і менеджеркою… Що тільки я не намагалась собі приписати! Але всі ці роздуми розбивалися вщент об ту саму давню мету, до якої я завжди тяжіла.
Пам’ятаю той день: 27 серпня, я, котра кожного дня після складання іспитів ЗНО перевіряла стан заяви, заходжу на сайт зі списками абітурієнтів, а він… не провантажується! Заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття – і бачу на дисплеї телефона дзвінок з невідомого номера. «Добрий день, Валеріє! Вітаємо! Ви зараховані на бюджетну форму навчання за другим пріорітетом у Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка! Оригінали документів можна принести завтра!». Телефонував, як виявилось, завідувач кафедри української літератури та компаративістики, доктор філологічних наук, професор Олег Анатолійович Рарицький, з яким ми наразі готуємо цікавезну наукову працю. Після того дзвінка було надзвичайно приємно розуміти, що до студентів ставляться з великою повагою та не існує певної ієрархії між викладачем та студентом.
Повертаючись до теми шкільного життя, варто згадати і рушій, завдяки якому я зробила правильний вибір. Мої здібності розкрила одна з моїх улюблених учительок, котра, якраз-таки, була філологом моєї спеціалізації – пані Антоніна Лаута. Під її керівництвом організовували шкільні вистави, де я виконувала головні ролі; з її коригуваннями та настановами вдалося стати чотириразовою переможницею шкільного поетичного фестивалю-конкурсу «Бажанівська осінь» і навіть дворазовою призеркою міського конкурсу читців «Чисті роси мови дорогої». Що вже говорити про її вчительську роботу: мені навіть не довелося шукати репетиторів та додатково готуватись до ЗНО (коли це робили всі мої однолітки), щоб скласти його на 180+. Це один із тих випадків, коли педагог – не просто вчитель певної спеціальності, а настановник, друг і «вчитель життя».
На жаль, пані Антоніну рік тому згубила хвороба, але завжди знала і розуміла, що всю любов до української літератури та мови, яку вона прищепила мені, я повинна продовжити у своїй науково-фаховій діяльності, зреалізувавши не лише власні амбіції, а й ті, які не змогла реалізувати Антоніна Миколаївна.
Як проходить Ваше дозвілля? Чим ви займаєтеся, цікавитеся?
У теплі пори року активно подорожую Поділлям – приємно на власні очі переконуватися, що воно може похизуватися не лише «прорекламованими» Бакотою і Кам’янецькою фортецею, а й особливими, захованими, незвіданими місцями. Проте в будь-який час можу вдягти навушники, увімкнути улюблену музику, взяти в рюкзак банку з котячим кормом і сновигати вулицями міста. Вдихаєш свіже повітря, слухаєш приємні мелодії, гладиш нагодованих муркотливих котів – і життя стає на щабельку кращим.
Якщо вже почали про котів, то скажу відверто, що надто жаліслива до них. Частенько буваю на стаціонарі громадської організації «Душа Бродяги», що займається допомогою та прилаштуванням тваринок-волоцюг, допомагаю «ЕНЦУМу» й організації «Мурка». Людина може піти заробити собі на життя, звернутися по допомогу в різні установи, сказати, де і що в неї болить, але, на жаль, котики і собачки не можуть цього і не можуть без людей, які бувають надто немилосердні до них. Важливо бути небайдужими до тварин, адже, як Екзюпері писав, «ми у відповіді за тих, кого приручили».
Говорячи про теми, якими я цікавлюся, коротко зазначу, що це – різні напрямки фантастики, які скоро можуть стати реальністю, – трансгуманізм, біопанк і кіберпанк. Проте з наземного, хочу виділити тему смерті, насамперед – у мистецтві, культурі, етнолінгвістиці. Детально і поглиблено читаю праці про танатологію, займаюся збором і колекціонуванням епітафій, графотапій та в подальшому планую написати роботу, що стосуватиметься культурологічного аспекту смерті.
Хоча є дозвілля, яке зовсім протилежне моїм футуристичним тяжінням: люблю плівкові фотографії та сама їх створюю на свій старенький Canon.
Ой, точно… Дуже люблю читати. ДУЖЕ! У 12 років потрапило в руки «Перетворення» Кафки і після того не можу зупинитися.
Література особлива інтертекстуальністю та міжрядковістю. Це, насправді, той самий канчук і пряник, тільки духовний. Хороша література – поняття суперсуб’єктивне, тому тут «кожному своє». І класична література, для мене, теж не є тими обов’язковими для прочитання книгами, які треба хвалити і любити. Книги можна зіставити з їжею: є такі, що треба прочитати, бо.. треба; є ті, котрі прочитала і ще на етапі надкусування хочеться одразу ковтнути, не жуючи, чи й виплюнути; а є ті, що варто ретельно пережувати, посмакувати і відчути кожну ноту всіма рецепторами. І для всіх така книга знайдеться – варто лише пошукати. Надихаючись, можу і сама написати невеличкі «потоки свідомості» чи оповідки про те, що мене хвилює.
Окрім, звісно, українських авторів, випробовую на собі книги представників різних націй та культур: латиноамериканська, німецька, японська, польська, французька, американська. З моїх незрівнянних фаворитів можу назвати «Квіти для Елджернона» Денієла Кіза та «Полковникові ніхто не пише» Габрієля Гарсія Маркеса. До речі, надзвичайно дратуюсь, коли говорять про домінування теми кріпацтва в українській літературі. Це отой «фаховий побічний ефект» – коли чуючи якусь тезу, що напряму стосується твоєї спеціалізації і випливає з людського невігластва, починаєш клацати зубами. Не треба так…
Чи є речі, які Ви не передбачили під час вступу на обрану спеціальність?
Одного разу спробувавши вивчати лінгвістику і літературознавство, ви вже ніколи не станете колишньою людиною. Кожного, хто стане на доріжку укрфілології, чекатимуть страждання після пропущеного або зайвого розділового знака; написаного, вжитого в неправильній формі чи контексті слова, не кажучи вже про ті всі наголоси і мовні норми! Різні оголошення, повідомлення та випуски новин викликатимуть несвідоме бурчання або й посмішку… Про розуміння літературних творів я і говорити не буду – не маю під рукою валеріани.
На Вашу думку, які чинники впливають на досягнення успіху студентом?
- Оточення
Те, в якому середовищі перебуває людина, напряму впливає як на її репутацію, так і на духовний, фізичний стан загалом. По-справжньому важливо відчувати, що тебе сприймають серйозно, цінують, поважають, бачать твій потенціал. Направду, я щаслива з того, що маю можливість навчатися в людей, які, крім того, що кваліфіковані спеціалісти, ще й пречудові люди. Інколи мені здається, що вони бачать «наскрізь» і тому мають індивідуальний підхід до кожного студента чи студентки. Щиро тішуся й уклінно дякую тим викладачам (Наталії Дмитрівні Коваленко, Олегові Анатолійовичу Рарицькому, Інні Вікторівні Волковинській, Зореславі Сергіївні Шевчук, Наталії Богданівні Ладиняк), які долучали і продовжують долучати мене до різних проєктів і наукових завдань, що стосуються спеціальності та допомагають зрозуміти власні зацікавлення, сприяють їхньому розвитку на ділі.
- Риси людяності
Насправді, це актуально не лише для студентів. Можна бути нескінченно розумним, годинами абстрактно міркувати про квантову теорію світла, цитувати з пам’яті тексти титанів думки, розрізняти Мане і Моне, але який сенс із цих знань, якщо в тебе просто відсутнє будь-яке поняття про норми моралі, совісність та людяність? Навіть найбільший розум можна затьмарити гнилою душею та сумнівними намірами, йдучи по головах. «Успіх» такий – звичайна цяцька для вдоволення свого еґо. Та наскільки вона цінна і довготривала?
Не потрібно оцінювати людину за зовнішністю, кольором шкіри, статтю, будовою черепа; пишатися своєю радикальністю, агресією, шовінізмом і ксенофобією. Усіма людськими діями повинна рухати любов, аж ніяк не ненависть.
- Збереження індивідуальності
Враховуйте думку близьких або авторитетних людей, але ніколи не дозволяйте собі повністю коритися їй, якщо це перечить власним переконанням. Людина = особистість = індивідум, а не копія чи вдала стилізація на іншу особу. Безумовно, надихатися успішними людьми важливо, але не сліпо йти по їхнім стопах. Цінуються ті люди, які мають власну думку, принципи, погляди; так би мовити «почерк».
Деякі витрачають ресурси й енергію, аби бути такими, як усі, а я – на те, щоб бути собою. Витрати у нас однакові. Результат – різний.
Пресцентр